Хто з мандрівників не мріє потрапити в Перу, насолодитись красою Мачу-Пікчу, поплавати в найвисокогірнішому суднохідному озері на світі чи полазити джунглями Амазонії? Зваживши всі «за» і «проти», мій вибір випав на експедицію разом з широко розрекламованими Paganel Studio, сайт яких просто рясніє фантастичними пропозиціями та неймовірними фотографіями з різних куточків світу.
Переглянувши всі варіанти перельотів до Ліми, найоптимальнішим був рейс з Мадриду. Враховуючи, що віднедавна літаки курсують прямо зі Львовіа до Мадриду, гріх було не провести ще декілька днів у столиці Іспанії, яка нічим не гірша за Барселону.
До Ліми ми прилетіли близько 5:00 ранку. Поселившись у готелі, відразу вирушили на екскурсію столицею, яка після Мадрида особливо нічим не вразила, адже місто заснував іспанський конкістадор Франциско Піссаро у 1535 році, і весь центр збудований в типовому іспанському колоніальному стилі. Всі решта частини міста – типові бідні квартали, куди туристам ходити, не рекомендують, особливо з цінними речами. Винятком є хіба що район Мірафлорес з видом на Тихий океан та шаленими цінами за квадратні метри. Знайомство з нашою групою пройшло в культовому і дуже гарному ресторані «Роза-Наутіко», розташованому практично в океані і з якого можна милуватись чудовими заходами сонця та тим, як опановують хвилі серфери. Там ми і познайомились з нашими експедиційними лідерами Дімою Єрьоміним та людиною-позитивом Женею Рафаловським, які були з нами протягом усієї подорожі, допомагали та підтримували у всьому.
Провівши у Лімі два дні, ми вночі вирушили в пустелю Наска, відому своїми геогліфами (). Вважають, що ці лінії створили представники культури Наска між 200 роком до н. е. та 700 роком н. е. Геогліфи Наски включають на диво рівні лінії протяжністю декілька кілометрів та близько 60 фігур, складність яких варіюється від простих ліній до детально прорисованих зображень колібрі, павуків, мавп, риб, лам та ящірок. Їх показують туристам з літачка. Хоча ззовні вони виглядають просто як хороша «замануха».
Політавши над Наскою та трішки відпочивши в готелі на нас очікував найважчий переїзд до древньої столиці інків – міста Куско. Спочатку нашої мандрівки ми були приємно вражені автобусом, яких ні в Україні, ні в Європі я ніколи не бачив. Широкі крісла, які розкладались на 160 градусів і давали можливість нормально поспати всю дорогу. Виглядало набагато краще ніж бізнес-клас літака. На початку подорожі нам відразу роздали по декілька пакетиків, для тих кого буде закачувати. І використало ці пакетики практично половина групи. Відразу після виїзду ми зрозуміли, що дорога буде надзвичайно важкою, адже проїжджали ми через перевали 4500 метрів, а від серпантинів практично у всіх голова йшла обертом. Майже весь час ми їхали односмуговою дорогою над величезними обривами і вперше ми побачили красу перуанських гір, вкритих сніжними шапками.
Куско розташований на висоті 3600 м над рівнем моря, тож для частини групи перебування в ньому було доволі таки важким. Але воно того вартувало. Нарешті ми спробували національну страву перуанців – куя! По-нашому – це звичайна морська свинка, на вигляд, як великий щур, а на смак – щось між кроликом і куркою. Оглядова екскурсія містом не залишила в багатьох фотоапаратах вільної пам’яті. До сьогодні збереглись древні будівлі інків, які вражають своєю величчю і нерозумінням, як вони могли це все збудувати.
Наступного дня ми поїхали на екскурсію до фортеці Саксайуман, і знову нашому подиву не було меж. Ніхто не міг зрозуміти, як в XIV-XV ст. було можливо таке збудувати. Як можна було скласти багатотонні камені так, щоб не було жодної, навіть кількаміліметрової щілини. Багато науковців твердять, що ця фортеця була збудована ще до інкської цивілізації, ймовірно інопланетянами, а простим смертним залишається тільки милуватись красою і здогадуватись, як воно було насправді. Далі були кільця Морая (колишня сільськогосподарська лабораторія інків) та соляні копальні Мараса, де місцеві жителі досі видобувають сіль. Особливо хочеться відзначити дуже колоритних місцевих жителів, яким так і хочеться дати декілька соль і зробити фотографії з їхніми дітьми в національних костюмах.
Після Куско наша експедиція вирушила до міста Агуас-Кальєнтес біля підніжжя Мачу-Пікчу. Для того, щоб зрозуміти красу цього міста, потрібно просто ще раз переглянути фільм «Аватар» і перед очами побачити всю цю велич і красу гір над стрімкою річкою Урубамба!
Наступного дня ми піднялись на саме Мачу-Пікчу! ТАК! ТАК! ТАК!!! Кожен справжній мандрівник мріє хоч раз у своєму житті побувати на цій горі та побачити цю красу на власні очі. Місто, яке не знищив час, яке вабить своєю таємничістю, перебуваючи в якому, кожен розуміє, наскільки ми мізерні в цьому світі. У цьому місті кожен камінчик ніби хоче розповісти якусь історію. І між тим місцеві дружні лами випрошують у туристів кусочок банана. Основні будівлі, розташовані між двома горами: Уайна-Пікчу та Мачу-Пікчу. На першу можна піднятись, лише маючи спеціальні дозволи, адже підйом дуже важкий і небезпечний, а на другу можуть відвідати всі охочі. Найвища точка гори Мачу-Пікчу – 3061 м (на 1 км вища за Говерлу). Для того, щоб туди піднятись, знадобилось близько 2 годин часу і неймовірна кількість теплих слів, але воно того вартує, і вигляд звідти на всі споруди просто фантастичний!
Після Мачу-Пікчу наша група вирушила до міста карнавалів Пуно (3800 м над рівнем моря). Провівши там три дні, ми ніяк не могли зрозуміти, чому щодня у місті карнавал. Навіть місцеві жителі цього не знали, але сказали, що танцюють на вулицях вони практично щодня! Саме місто розташоване на березі найвисокогірнішого суднохідного озера у світі – Тітікака! А на самому озері живе місцеве плем’я урос, які будує острови з комишу, що росте тільки тут. Вони часом селяться групами до десяти людей у самостійно сплетених хижчинах площею всього 10 кв. м. І живуть вони за рахунок рибальства і туризму. Тож відразу спробували продати нам браслетики, скатертини та інший непотріб втридорого. Всі охочі змогли скупатись в 10-градусній водичці, що підбадьорило до наступних звершень. Дорогою з Пуно ми відвідали древню гробницю інків – вежі Сілустані, але подумки ми ще гуляли по Мачу-Пікчу.
Далі трансфером через Ліму експедиція вирушила в Пукальпу, де нас попросили самостійно не виходити з готелю, а особливо з цінними речами! Наступного ранку розпочалась екскурсія, яку більшість запам’ятає на все життя. 10 годин на дерев’яному човнику, з якого весь час місцеві аборигени вичерпували воду, до місця призначення в джунглях на річці Укаялі видались дуже важкими. Прибули ми на місце табору після заходу сонця. Швиденько розклали намети, щасливчики повечеряли смачними піраньями та іншою рибою. А всі, хто хотів відчути щось неймовірне, пішли готуватись до обряду АЯВАСКА. Його місцеві жителі використовують для спілкування з духами та для очищення тіла і душі. На погляд простого європейського туриста проходив він як в кіно. Спочатку шаман Дональдо роздав всім по стаканчику гидоти, яка і викликає певну галюциногенну реакцію в організмі людини та змушує проблюватись усіх, хто її випив. А потім починається весь обряд, де шаман, як у фільмі, співає, курить люльку, вводить людей в транс. З нашої групи реально «зачепило» трьох людей, які змогли поспілкуватись з всесвітом, а в решти були просто гарні кольорові мультики перед очами. Наступного дня була екскурсія джунглями. Дорогою наш гід вбив ядовиту зміюку – на жаль, це єдине цікаве, що ми побачили побачили. Після цього ми вирушили на відвідини місцевого племені шапібо-конібо, яке зустріло нас не дуже привітно. Чоловіча частина племені взагалі не захотіла з нами спілкуватись, а жінки та діти, які отримали від нас немало подарунків, тільки перших 30 хв провели час із нами, а далі вирішили займатись своїми справами. Частина групи все-таки вирішила порибалити та навіть зловила декілька піраній. А всі решта шукали, де сховатись від 35-градусної спеки та мріяли про бокальчик холодного пива. Але його нам продавали теплим і за ціною мішленівського ресторану. Ховаючись від спеки, ми скупались з неймовірно брудній річці і вирушили назад годувати комарів. Ввечері наш гід Гілберт приніс нам для фотосесії 2 кайманів та удава, якого наша група ніжно і задушила. Наступного дня ми всі як один покусані комарами, москітами, мурахами та іншими невідомими комахами знову на наших дерев’яних човниках попливли до Пукальпи. Цього разу це тривало 12 годин. Ми мазали свої покусані руки і ноги та тихенько заздрили швидкісним катерам, які обганяли нас по дорозі.
А далі була Ліма, з її колоритними сувенірами, переліт до Мадриду, звідти – до Львова. А душа залишилась у Мачу-Пікчу!
Анатолій Крачковський