Розповідаючи друзям куди я знову зібрався, я, зазвичай, чув тільки одне запитання: «А що воно таке?» Та й справді, про королівство Бутан відомо небагато, а потрапити туди звичайному туристу не так просто. Адже 1 день перебування в країні коштує 250$, які турист сплачує бутанській туристичній фірмі, бронюючи подорож. У ці кошти входить проживання, транспорт, гід, який супроводжує протягом всієї подорожі, та харчування згідно програми, а все інше за додаткові кошти.
Щоб долетіти до Бутану, найкраще скористатись послугами компанії Fly Dubai. Транзитом через Дубаї долетіти до Катманду, де ми провели перші 2 дні нашої експедиції. Якщо бути відвертим, то столиця Непалу нічим особливим не вразила. Після землетрусу 2015-го року місто ще не встигло відновитись, тому це дуже вплинуло на архітектуру міста та матеріальне становище непальців.
Знайомство з Катманду почалось з площі Дурбар та храмового комплексу Сваямбутанх. Щоб піднятись до святого місця потрібно подолати 365 сходинок та постаратись не віддати одній із безлічі мавп свої цінні речі. Піднявшись на гору, відкриваються чудові панорами міста та величних гір.
Проте витрачати багато часу на екскурсії ми не хотіли, адже важко ходити містом, коли на вулиці 35°C спеки та повітря, яким ми дихали, забруднене місцевою пилюкою. Ввечері нас чекала смачна вечеря в ресторані «Yak and Yeti», який заснував одесит Борис Лісаневич, де ми навіть спробували борщ.
Наступного дня ми полетіли в Бутан. Королівство не дозволяє літати до країни жодній авіакомпанії, окрім Королівських Бутанських Авіаліній. Якщо ви будете летіти з Катманду, то рекомендую завчасно зайняти чергу і просити місце А, а відповідно при польоті з Паро місце F. Тоді з ілюмінатора ви побачите те, про що мріє кожен справжній турист – його величність ЕВЕРЕСТ! Побачивши одного разу ці гори, просто неможливо в них не закохатись. Особисто для себе, я поставив завдання: в найближчі 2 роки піднятись до базового табору.
Коли ми прилетіли в Паро, то були приємно вражені швидкістю бутанців, адже від часу виходу з літака до виходу з аеропорту ми витратили 15 хв. На виході нас зустрів усміхнений гід Норбу, який ще не знав з якою групою йому прийдеться працювати. Перші враження від Бутану були просто вражаючі. Нам здавалось, що ми потрапили в азійську Швейцарію, усе виглядало дуже чистим, ми не могли надихатись свіжим гірським повітрям, а нічний вид з готелю на монастир в горах на березі річки, довго не відпускав нас спати. Коли ми вперше відвідали монастир «Алмаз на горі» в Паро, були захоплені щирістю і посмішками місцевих буддистських монахів. А під час вечері у нас розвіявся перший міф про те, що бутанці не їдять м’яса.
Наступного дня здійснилась одна із мрій мого bucket list. Дві з половиною години підйому і наша група досягнула вершини одного з найгарніших місць, які я коли-небудь бачив. Монастир «ГНІЗДО ТИГРИЦІ». Храм, який знаходиться на висоті 3350 метрів над рівнем моря і дорога між хмарами, над обривами, поряд з фантастичним водоспадом просто захоплювали дух.
Відразу ми познайомились з місцевим монахом, який, посміхаючись, провів нам свою екскурсію, зробив фото на свій телефон, адже всі гаджети ми були змушені здати на вході в комплекс. Потім навіть завів у таємну кімнату.
Під час спуску у нас розвіявся другий міф про Бутан. Наш гід спробував запустити дрон, щоб зняти гарний фільм і зробити яскраві фото з висоти пташиного польоту. Але, як тільки він підняв «птаха» в гору – відразу прибігли місцеві і почали кричати, що це заборонено. Ми припинили знімати і мали б поїхати в готель. Ага! Розмріялись! У відділення поліції! Ну звичайно ж не добровільно. Дорогою нас 3 рази зупиняла поліція, пояснювала, що про наш випадок знають на «самому верху» і, що ми якнайшвидше маємо туди поїхати. У поліції нам сказали, що ми негідники, які майже хотіли зробити державний переворот, знімаючи стратегічні об’єкти. Як наслідок: конфіскація дрону і штраф 800$. Скотиняки! У свою чергу ми пропонували таке: не платити штраф, а просто поїхати з країни. Проте керівник поліції заставив написати нашого гіда розписку, що якщо ми поїдемо і не заплатимо – то оплатить всю суму він, а це його зарплата за півроку.
Після цього ми мали довгу розмову з нашим гідом і керівником турфірми, які дали нам зрозуміти, що в цій країні на людей ніхто не зважає, а жителі вважають себе власністю короля. Хоча, до честі короля, освіта і медицина тут безкоштовна. Кращі учні можуть за державні кошти отримати освіту закордоном. І якщо місцева медицина не допомагає – то людину відправляють в інші країни за державний кошт.
Наступного дня ми з самого ранку поїхали в місто Пунакха. Де ми знову побачили розкішний витвір архітекторів – монастир, який знаходить на перетині двох річок. А далі ніби ніщо не пророкувало біди. Переїзд до наступного міста 160 кілометрів, але чомусь цього маршруту не було в жодної іншої відомої нам туристичної організації. І ми зрозуміли чому… Відразу після виїзду з Пунакхи ми почали любити УкрАвтоДор. Проїхали 100 км за 7-8 годин. Весь цей час ми котились над обривами, йшов дощ, був сильний туман, а дорога… Ні! Я не можу назвати це дорогою…Це болото, яке щоразу ставало все глибшим і більшим. Декілька разів ми застрягали і наш Super Норбу знімав свої файні мешти та підколінки, і ручками розчищав болото перед нашою машиною. А ще наш гід водій жували бітельні горіхи, такий собі легкий наркотик, і від цього ставало ще страшніше. Після 100 км такої дороги ми заїхали в якесь придорожнє містечко і навідріз відмовились вночі їхати далі, вирішили ночувати в якомусь мотелі, але знову ж з видом на монастир і річку.
Наступного дня ми все-таки доїхали до провінції Бумтанг, де побачили храм, в якому спалюють померлих членів королівської родини; річку, з кольором води як Coca Cola та потрапили на репетицію фестивалю масок. І знову нас очікувала дорога… Цього разу було без дощу, але ми застрягли на цей раз так, що витягував нас ескаватор. Дорогою заїхали в місто Гантей і наступного дня вирушили до столиці Тхімпху.
Столиця зустріла нас величезним фестивалем масок, який проходить раз на рік і на який сходяться тисячі місцевих жителів і туристів. Сам фестиваль, я вважаю, був нудним. Ми отримали благословення від верховного жерця і пішли шукати пригод. І знайшли! Побачивши гарну будівлю, вирішили підійти ближче. Йшли, робили фотографії… Потім побачили відкриті двері цієї будівлі. У нас з’явилось нестримне бажання зайти всередину і захопити бутанський парламент. І тут, коли ми вже були в 3-ьох кроках від дверей, до нас вибігло декілька охоронців з автоматами, які ніяк не могли зрозуміти хто ми і як сюди потрапили, оскільки всюди стояли пости, усі дороги перекриті, а будівлю парламенту навіть фотографувати заборонено. А ще, як потім виявилось, на цій території живе президент. Охоронці перевірили чи ми випадково не сфотографували «щось» і вивели нас за територію. І ми були змушені і далі дивитись нудні танці. А ще в столиці наша команда намагалася знайти міністерство щастя, про яке так багато написано. І нас знову розчарували, що це все міністерство в кожного в голові і існує якась табличка, за якою люди просто повинні бути щасливими більше, ніж на 60%.
Наступного дня, знову милуючись Гімалаями, ми вже летіли в Катманду, де провели ще 2 дні.
Наша подорож закінчилася в дуже колоритному місці Пашупатинатх – величезний храмовий комплекс на березі річки Багматі, де спалюють усіх померлих індусів. Видовище не дуже, якщо чесно, але чимось воно було символічним…
Подяка за класну програму команді Аntropolio (https://www.facebook.com/Antropolio1/) і лідеру групи Євгену Цою (Eugene Tsoy).
Анатолій Крачковський
Фото: Анатолій Крачковський та Євген Цой