Роботи цього кераміста у Львові точно бачили навіть ті, хто у мистецтві не розуміється. Це легендарна вивіска-качалка «Львівських пляцків», янголята з пацифіком, які присіли на самісінькому одвірку і спостерігають за всіма відвідувачами «Вірменки». Ексцентризм і тонке відчуття смаку настільки ходять поруч у його витворах, що по-своєму зачіпає абсолютно все, що він втілює – від керамічної яєшні, звабливих жіночих ніжок, і до різдвяних оленів. Бо він так бачить. Бо він – вільний художник. Як бути вільним у тому, що ти робиш, і комерційно успішним водночас – у розмові з Василем Бабієм. Спеціально для журналу «Егоїст».
– Я – художник. За професією, за способом життя, за світосприйняттям. У цьому плані я не міняюсь уже десятиліттями. Я не хочу мінятись. Це моє життя.
Говорить Василь Бабій, коли я прошу його описати себе так, як він це відчуває.
– Професія дає почуття свободи. І людина себе відповідно проявляє в одежі, у поведінці. Це просто моє. Я без цього жити не можу. Дехто думає, що художники випендрюються, ні, вони просто є такі.
– Ви пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, що малювання для вас – не просто хобі?
– Усе почалось з того, що я заїкався. Коли був малим, собака на мене кинувся, потім я потрапив під машину, отримав струс мозку. Словом, певний час я взагалі не говорив. Мене навіть возили на огляд до якогось київського професора. Він сказав, що треба о 5 ранку кинути мене у холодну річку, щоб страх вийшов. Я добре це пам’ятаю: я малий, мене ведуть по росі, кидають у воду… мене тоді ще більше переклинило.
Через мою проблему, діти у школі почали мене дразнити. Від тих усіх насмішок я втік за останню парту, вчителі мене не зачіпали і я почав малювати. У 5-7 класах я малював Джона Леннона, Джимі Хендрікса. Так і домалювався до того, що вступив у Львівську національну академію мистецтв, яка тоді ще була інститутом.
– Що найбільше запам’яталось з навчання в інституті?
– Навчатись було супер. Ми навіть з викладачами ходили у «Вірменку» на каву. Мені траплялись добрі педагоги. Був, наприклад, такий прекрасний викладач Овсійчук, на жаль, він недавно помер. Викладав у нас кольорознавство у картинах. Він мав талант молодих людей так заводити, що хотілось одразу малювати. Чудові спогади…
– Після такого, мабуть, важко було почати працювати у звичному радянському режимі, де все стандартизовано, а «ініціатива карається».
– Знаєте, за 40 років творчої діяльності у мене був шеф лише 2 роки – коли працював у бюро, де малював дизайн автобусів. Я був фрілансером ще тоді, коли це так не називалось.
– Ну, гаразд, фрілансерство тепер. А як ви у радянський час «вільним робітником» гроші заробляли?
– Скажу вам відверто – комуністична ідеологія художників роботою забезпечувала. Ми вважались ідеологічними працівниками. У нас навіть була кафедра «Марксизму-Ленінізму». І завжди перед першим травня всі малювали плакати, ленінів, люди писали шрифтом тисячі слів на день. Зараз усе робить комп’ютер і принтер, а тоді – все вручну. І ця робота оплачувалась дуже добре. Тоді середня зарплата була 100 рублів, 150 рублів мав уже начальник. Хто писав тексти, заробляв приблизно 500-700 рублів. А ті, хто скульптури робив – 3000-4000 рублів.
– А як фінансові справи у митців сьогодні?
– Художники тепер менше заробляють, і не лише у нас, схожа ситуація і в Англії, і у США. Нові технології, комп’ютеризація, 3D-принтери. Люди перестали ходити на виставки, у музеї. Людям взагалі перестало бути цікаво думати, мені так здається. Простіше «втикнутись» у Facebook або у телевізор.
– Вас як художника це зачіпає?
– Чесно? Зачіпає. Але я стараюсь знаходити собі укриття і про це не думати. Робота – мій основний фільтр. А щоб очистити думки, раджу раз у 2-3 дні ходити у басейн і плавати кілометр. Це дуже добре допомагає, особливо зимою, особливо зранку. Треба навчити себе, і у тебе цілий день буде добрий настрій.
– Але і жити за щось треба. Як правильно, на ваш погляд, дозувати поняття «працювати, коли є натхнення» і «працювати, коли треба заробляти»?
– А зараз художники дуже рідко ці поняття чітко розділяють. Ти не можеш дозволити собі творити лише тоді, коли у тебе є натхнення. Ну, хіба, якщо ти Дем’єн Херст, на якого працюють цілі інститути. А так, то іноді треба робити й речі для життя. Я дуже багато речей на замовлення робив. Мої роботи є у львівських, київських, одеських, варшавських закладах. Це те, що їсти приносить. І це закономірно. Як можна читати Камю чи Кафку, коли твоя дитина їсти хоче? Та ти у цей момент і сам себе жуком почуваєш, при чому таким – у гною. Треба спочатку забезпечити свої базові потреби. Тоді вже відкривається простір для натхнення.
– Основний матеріал, з якого ви творите – глина. Чому?
– Сама глина – дуже класний матеріал. Це один із перших матеріалів цивілізації, які підкорила людина. Це енергетично дуже класний матеріал. Потім вже з’явились метал, скло. Коли ти береш у руки глину, ти відчуваєш, що вона передає тобі якусь закодовану інформацію. Ти ще не знаєш, що ти зліпиш. Але ти вже відчув глину і знаєш, що щось таки вийде. Це підсвідомо.
– Керамічні скульптури-янголята – перші ваші роботи, які я побачила. Зізнаюсь, несподівано було виявити на одному з них пацифік (міжнародний символ миру, роззброєння, антивоєнного руху), який активно використовують хіпі.
– Це – моя філософія. Я люблю свободу. Я все життя такий. Я завжди пильнував, щоб наді мною «згори» не стояв ніхто. Я не люблю, коли мені вказують. Я не люблю, коли мене змушують вести себе так, а не інакше. Їсти – це, одягатись – у таке. Одразу виникає гостре бажання зробити усе навпаки.
– Як філософія хіпі знайшла вас?
– Закінчив художню академію. Потім мене взяли на роботу у художній кабінет, а там давали замовлення, я його виконував і отримував гроші. Я залежав лише від себе. Тоді і з’явилось багато друзів-неформалів – художники, музиканти, а з ними і філософія… тепер я ще й добре дружу з байкерами «Хуліганами»
– Виходячи з вашої філософії, що для вас найважливіше у житті та творчості?
– Cлухати себе. Своє внутрішнє «я». Якщо тобі сьогодні не хочеться робити, то не роби, бо потім буде гірше. Говорять, якщо не хочеться, треба себе змусити, а потім і бажання прийде. НІ-ФІ-ГА! Я вже це зрозумів. Якщо тобі до чогось душа у цей день не лежить – відпусти, наскільки це можливо. Все повинно базуватись на твоєму відчутті. Усе життя побудоване на відчуттях.
– Людям нетворчих професій радять, хай і на аматорському рівні, розпружуватись живописом, або тим ж ліпленням з глини. А як розвантажуєтесь ви – митець?
– Ходжу на концерти, наприклад, під час Alfa Jazz Fest я вже 7 років жодного концерту не пропускаю. Граю у великий теніс, плаваю, багато подорожую.
– Що, на ваш погляд, обов’язково треба встигнути зробити у житті?
– Треба знайти себе. Але якщо є обставини, які цьому заважають, знайти людину, або декілька людей, і жити у своєму вакуумі, наскільки це можливо. Матеріально ми все одно будемо завжди залежати від середовища. Хтось заробляє більше, хтось – менше. Але у кожного в душі є можливість знайти свою маленьку «кімнату», де буде твоє хобі, твоє життя, твоє оточення – що тобі подобається, те ти й заносиш у цю свою кімнатку.
– Ви – вільний художник і комерційно успішний. А ви б продовжували творити, якби на вашу творчість не було попиту?
– Розкажу вам свіжу історію. Є у мене один знайомий, який співає серйозні рок-пісні. Але зараз співає він у піцерії. Днями я у нього питаю, навіщо людині з його талантом співати у якійсь піцерії. А він мені відповів: «Я маю не зупинятись, якщо я не співатиму тут, не буду тренуватись, то я і співати перестану». Бо у чому вся штука, у нас, у художників, як і на всіх ринках – сьогодні у тебе є замовлення, а завтра, післязавтра, і після-післязавтра у тебе його не буде. Але ти не повинен зупинятись. Бо кожен раз, коли людина зупиняється – не пише вірші, не тренує м’язи, не складає музику, у неї пропадає хист до професії. Не просто ж так деякі письменники змушують себе писати певну норму у день. Вони себе «прокачують». Зупинятись не можна – треба прокачуватись.
Марічка Курило-Алексевич