Суспільство

Ви тримаєте в руках 55-й номер журналу «Егоїст». З цих сторінок на вас дивляться п’ять жінок, які його творять.
Здавалося б, чоловічий журнал. Що у цьому можуть тямити жінки? Але «Егоїст» є яскравим прикладом того, що жінки можуть усе, якщо вони – одна команда.
Такі різні особистості – п’ять абсолютно різних характерів, які вміють працювати зі спільним диханням і спільним серцем, як єдиний організм.

За нашими спинами на цьому фото також люди, яких ви не побачите на сторінках: журналісти, рекламісти-фрілансери, літературний редактор, дизайнер, контент-менеджер, бухгалтер. Усі вони своєю працею роблять внесок до створення журналу.
У кожній справі немає нічого ціннішого, ніж люди: надійні, працелюбні, цілеспрямовані, амбітні. Вони не просто роблять роботу, вони вдихають життя у продукт, живлять його своєю енергією. Саме тому ви сьогодні тримаєте в руках видання, яке не просто «ще один журнал». Сюди ми вклали частинки нас і нашої любові. Віримо, що ви її відчуваєте.

Зоряна Войтів, головний редактор

Майстер спорту міжнародного класу з жиму штанги лежачи, паралімпійський чемпіон України та Європи, рекордсмен, реабілітолог у Центрі відновного лікування «Модричі».
У 1994 році прикрий випадок перекреслив мої сподівання на кар’єру боксера. Я впав із верхівки дерева та зламав хребет, дві руки і п’ять ребер. Відсутність необхідних умінь в лікарів та відповідної металоконструкції помножили мої шанси повернутись до повноцінного життя на нуль. Медики не давали шансів на життя, але я мав свої великі плани.
Через чотири місяці мене виписали в нікуди. Довелось починати все спочатку. Про реабілітацію не йшлось, тому що тоді таких фахівців не було. Я взявся за неї самотужки. Людей на візку у пострадянський період сприймали, як жебраків, я ж зарікся вийти на своїх двох. Та минали дні, тижні, місяці. Коли рахунок пішов на роки – зрозумів, що життя йде повз. Кожного разу на перший чи останній дзвоник, коли однокласники йшли на лінійку, я стояв у вікні та ковтав комок у горлі. Працював по три-чотири години в день на виснаження, а результату не було.
Якось до моєї мами прийшла подруга, чоловік якої мав парну ампутацію ніг. Він глянув на мою «ходьбу по муках» і сказав: «Краще гарно кататись, аніж погано ходити». Тоді я виїхав у світ «на колесах» і став першим студентом на візку в Україні.
У 2006 році вступив в аспірантуру, але відчув, що мій ресурс вичерпується. Проблеми з доступністю не вирішувались. Міська рада не мала коштів, аби забезпечити мене житлом чи автомобілем. Тоді я полишив науку та зосередився на спорті й роботі.
Ніколи не заганяв себе в рамки інвалідності і своїм друзям-пацієнтам, які мали певні ураження, наголошував: «Інвалідність – стан душі. Бар’єри у нашій голові».

У 2012 році здобув «золото» на Чемпіонаті світу у Відні серед фізично здорових хлопців. У тому ж році виконав норматив майстра спорту міжнародного класу. Почались спортивні рекорди, визнання. Коли почалася війна, став для поранених військових живим прикладом того, як можна повноцінно жити на візку. Через три роки долучився до створення одного з кращих реабілітаційних центрів в Україні – «Модричі», де нині є реабілітологом та частиною потужної команди.
Якось я розговорився зі своїм давнім товаришем. Кажу, що після того, як у 2016 році одружився, перестав виступати на спортивних чемпіонатах. Чемпіонат світу вигравав у 2012 році, 2014, 2016, а от у 2018 – жодної відзнаки. Товариш посміхнувся мені і каже: «У 2018 році ти здобув свою найбільшу перемогу, яка з’явилась на світ 20 січня – у тебе народилась донечка». І це так. Сьогодні я знаю, що життя прекрасне і дивовижне. Головне – тримати удар, тримати марку.

Будучи підлітком-боксером, я отримав один важливий урок – не можна опускати рук ні на рингу, ні в житті. Коли опускаємо руки – пропускаємо удар. Для успіху потрібне одне – бажання.
Координатор проекту сторітелінгу «Час історій з Іриною Снітинською» Наталія Кузьма

«Дивись вперед не з побоюваннями, а з передчуттями» – таке передбачення чекало мене під обгорткою маленької шоколадки. І чи то збіг обставин, чи то справді світ хотів мені щось сказати, але ці слова були саме тими, що мені було потрібно почути.
Зимові львівські вечори настільки довгі, що здаються нескінченними, як і сама зима. Усе навколо сповільнює свій рух, навіть думки стають повільнішими. Але ближче до кінця лютого, як тільки у повітрі починає пахнути весняною свіжістю, усе ніби прокидається від зимової сплячки. Разом зі світом ми теж оживаємо, відновлюємось, наповнюємось. Всередині з’являються очікування: тепла, весни та всього нового, що попереду. А разом з очікуваннями – легкі побоювання. Новий етап – це завжди нові виклики. А там, де виклики, часто присутній страх.
Навесні хочеться творити. Хочеться створювати щось особливе. Щось, що даватиме потужний заряд енергії. У голові – сотні ідей, яким хочеться дати життя. Легкі побоювання невидимими нитками зв’язують руки. Але якщо на них не зважати, а сконцентруватись на передчуттях, то нічого не стане на заваді. Бажання, яке йде зсередини, завжди сильніше, ніж усі страхи.
Дивитись вперед не з побоюванням, а з передчуттям – талант, даний не всім. Але за ним ховається неймовірна внутрішня сила. Тож давайте разом цією весною зробимо свої кроки назустріч нашим найнеймовірнішим бажанням!

Зоряна Войтів, головний редактор журналу «Егоїст»

Відверто про економічну ситуацію в країні та виборчу кампанію, про популізм, цінності та особисте в розмові з лідером політичної партії «Народний контроль», народним депутатом України, секретарем Комітету ВРУ з питань запобігання і протидії корупції та кандидатом у президенти Дмитром Добродомовим.
Вашу президентську кампанію називають розігрівом перед виборами мера у Львові. Чому Ви вирішили змагатися за головну посаду в країні?
Майже тридцять років країною керують ті самі люди. Вони лише змінюють місця: то у владі, то в опозиції. Система годує п’ять-шість олігархів, отже, її потрібно зламати.
У 2019 році нас очікують доленосні вибори, на яких наша партія довірила мені її представляти. Далі будуть парламентські і місцеві вибори. У них ми теж будемо брати участь, тому що це унікальний шанс змінити країну. Щодо виборів мера Львова, то я не хотів би забігати наперед. Скажу лише, що в 2015 році я був кандидатом у мери і зберігаю бажання спробувати ще раз.

Киянин, який покинув місто. Бізнесмен, який одного разу вирішив перетворити звичайне село Бобриця, колишню бригаду колгоспу, на казкове – найкращий населений пункт біля столиці. Тут і велодоріжки, і сортування сміття, і камери відеоспостереження. Роман Іваненко – комунікатор ідей, який знає, як вони стають реальністю.

Якось я прийшов до голови сільської ради Бобриця і сказав: «Живу тут п’ятий рік, маємо гарну природу, озеро, ліс, але за 5 років нічого не змінилося. Давайте, чимось допоможу». Спочатку мене сприймали, як дивака. Все почалось із натхнення амбітними ідеями, наприклад, збільшити бюджет вдесятеро. Було також єднання з небайдужими людьми, які мали досвід роботи з великими проектами. Ми кілька разів збирались на стратегічні сесії – так намалювали 38 цілей. Серед них є стандартні – ось як будівництво дитячого садку, однак є також незвичні – зробити диких тварин повноцінними членами громади. Я був куратором двох цілей, одна з них – «Село Бобриця – помітна точка на європейській мапі в скульптурному просторі». Звучало це все взагалі фантастично і навіть смішно. У 2015 році, щоб подолати сарказм, зібрали перший міжнародний культурний симпозіум. Знайшли скульптора з Грузії, з Румунії, трьох найкращих українських скульпторів.

Коли після трьох тижнів роботи ми змогли поставити в центрі села справжній сучасний скульптурний парк – аж тоді до нас почали ставитись зовсім по-іншому. Тоді про це розповіли центральні телеканали. Щоб перевершити скульптурний парк у Йоркширі, ми вирішили все село – усі 700 гектарів – зробити скульптурним парком. Тепер тут перелік скульптур, які можна вільно розглядати на вулиці. Була ще одна мета – змінити паркани на мурали. Громадськість, відомі моралісти та професійні художники разом творили новий простір. Звісно, це центральні телеканали також не оминули увагою. Деякі мистецькі речі місцева громада не сприймала, ми зустрічались із перешкодами, однак це нас не зупиняло. Розуміння знаходимо завдяки спілкуванню.
Проект перетворення села триває і донині. Я переконаний – ми самі обираємо, що робити і як жити, бути серед багнюки чи писати свої чарівні історії. В Україні всього-на-всього 11 тисяч місцевих рад, отже нам потрібно 11 тисяч чарівних історій для того, аби змінити всю країну.
Наталія Кузьма

Зізнаюся чесно – ніколи не любила зиму. Холод, сніг, модна «багатошаровість» одягу… Все це ніколи не викликало в мене захвату. Але взимку, безперечно, є те, чого немає в інших порах року – відчуття дива!

День святого Миколая, Новий рік, Різдво – усі ці новорічні свята роблять нас добрішими, уважнішими. Це час аж ніяк не егоїзму, а навпаки – абсолютного альтруїзму, коли ми думаємо про близьких значно більше, аніж про себе. Дбайливо обираємо подарунки, пакуємо їх, даруємо рідним та друзям.
А ще замислюємось над тим, що цього року подарувало нам життя, підбиваємо підсумки, прописуємо нові плани та цілі. Взимку нам зовсім не соромно мріяти, загадувати бажання у новорічну ніч і по-дитячому щиро вірити в те, що вони неодмінно збудуться.
Ця пора року нагадує нам про найважливіше в житті – про сім’ю, про час у родинному колі, про традиції. Час, коли усі ми полишаємо щоденну круговерть справ, аби насолодитися тим, що є зараз, саме в цю мить. А ще – аби подякувати за дарунки, якими нас так щедро обдарували. І згадати, що багатий є не той, хто має, а той, хто дає.
Цього року не хочеться озиратись назад, згадувати, що вдалось, а що – не зовсім. Навпаки, хочеться, дорогі наші читачі, привітати вас з цим прекрасним періодом та подякувати, що ви були з нами цього року. Хай незалежно від пори року в душі щодня залишається  відчуття наближення дива!

Зоряна Войтів, головний редактор журналу «Егоїст»

Усі знають – чоловіки люблять зброю. А ще вони сміливі, мужні й небайдужі. Готові ризикувати, щоб вберегти інших. Нашому героєві Павлу Коростильову цілковито личить цей опис. Талановитий стрілець з пістолета у свій 21 рік має стільки титулів і нагород, що й не кожному спортсмену снилося. Навіть претендував на потрапляння до Книги рекордів Гіннеса! Павло першим серед усіх українських спортсменів виборов ліцензію на літні Олімпійські ігри 2020-го року. Ці Олімпійські ігри стануть вже другими у його кар’єрі, а дебютував він на найпрестижніших змаганнях ще у 18 років. У вересні цього року Павла визнали кращим спортсменом Львівщини, загалом він отримує таку відзнаку вже вшосте.
А ще нещодавно спортсмен допоміг львівській поліції затримати лиходія.

Замість садочка – тир
«Займатися почав з семи років, – пригадує Павло. – Але й до того я знав про стрільбу, бо моя мама – тренер пістолетників. До садочка я не ходив – моє дитинство минало у тирі. Бував на тренуваннях, змаганнях, ріс серед відомих спортсменів – збірників України. Поступово мама почала залучати до тренувань й мене, хоча, як правило, у такому ранньому віці на стрільбу ще не беруть».
Оце пощастило! Вже у сім років тобі було доступне те, про що, певно, мріє більшість хлопчаків.
– Якщо чесно, то мені спочатку не подобалась стрільба. Адже насправді тренування стрільців не є легкими. Ми ж не одразу стріляємо, багато працюємо вхолосту (без патронів). Нелегко витримувати таку монотонну роботу. Стрільнути зможе кожен, а ось технічно правильно зробити постріл – важче. А яка ж психологічна праця ще має бути! Недарма кульову стрільбу інколи називають спортом з елементами мистецтва. Мені у дитинстві хотілося не таких тренувань, мені подобався футбол.