Відомий режисер-документаліст розповів, чому він змушений був поїхати з Росії, як Інтернет-пірати вбивають жанр документального кіно, чому не варто було припиняти трансляцію телеканалу «Дождь» та як це – відчувати, що ти не можеш оминути дійсність і не зняти фільм, який просить, щоб ти його зняв.
У Львові пройшов прем’єрний показ документального фільму Віталія Манського «Рідні». Ця стрічка висвітлює конфлікт між Росією та Україною крізь призму стосунків простих людей – родичів режисера, які мешкають хто у Львові, хто у Одесі, хто у Криму та на Донбасі. Фільм «Рідні» зібрав повний зал глядачів у кінотеатрі 29 січня – перш за все через свою гостру тему, яка торкнулася майже кожної людини у нашій державі, зокрема, самого режисера. «Егоїст» мав нагоду зустрітися з паном Манським, який, до речі, народився і виріс тут, у Львові, та у ексклюзивному інтерв’ю дізнатися про те, що собою являє документальне кіно сьогодні, які фільми стають успішними, а які – ні, яку роль відіграє певна державна політика, цензура та Інтернет у поширенні документалістики або перешкоді цього поширення, та найголовніше – як взагалі документальна стрічка з’являється на світ.
– Я прочитала багато Ваших інтерв’ю та подивилася дві ваші кінороботи, і перше запитання, яке виникло, стосується того, чим відрізняється процес підготовки до роботи над документальним фільмом від праці над ігровим? Адже коли люди створюють фільм, як будь-який комерційний продукт, вони думають про те, хто придбає квитки на кінопоказ, тобто як цей продукт продати і кому. А що робите перед зйомками конкретно Ви? Чи думаєте Ви про Вашого глядача або повністю занурюєтесь у процес, без розрахунків та очікувань?
– Дуже важливо знімати фільм, який ти сам би хотів зняти. Не знімати цю стрічку для якихось груп глядачів чи категорій, не думати про політизацію, а творити фільм, який ти не можеш не створити. І якщо в тобі є цей сильний енергетичний заряд, котрий тебе пробиває, штовхає і змушує, то обов’язково з’явиться глядач. Ось фільм «Рідні» я взагалі не планував знімати, його не було у моєму графіку. Більше того, я працював над фільмом «У променях сонця», повернувся з другої експедиції, і ми готувались до третього відрядження, у нас були партнерські обов’язки з різними компаніями у різних країнах, певний графік роботи. Але з’явилась ситуація, коли я зрозумів, що я просто не маю права не знімати фільм «Рідні». У мене не було на нього ні фінансування, ані часу, ані розуміння того, коли ця історія завершиться – я просто все відклав і почав цю роботу. А вже потім поступово прийшли і продюсери із чотирьох країн, і інвестори, і телеканали, котрі на стадії створення фільму його вже купували. Потім прийшла підтримка від Європейського фонду. Тому що оця енергія, котра рухає тебе знімати, розповсюджується не тільки на глядача, а і на тих людей, які працюють у цій індустрій та зацікавлені в тому, щоб цей фільм з’явився.
– Чи буває таке з документальним фільмом, якщо він потім «кладеться на поличку»?
– За великим рахунком, документальні фільми всі «лягають на полицю», тому що вони не є елементом великого бізнесу. І ще в документального кіно є такий парадокс, що навіть не дуже талановитий документальний фільм може стати абсолютно унікальним і популярним – не за рахунок таланту режисера та команди, а через унікальність та актуальність тематики. А якщо говорити про російське документальне кіно, то для нього «полицею» стає державне регулювання будь-яких комунікативних засобів між автором та аудиторією. Держава повністю взяла під контроль всі телевізійні канали, контролює кінопрокат. З 1 січня 2017 року введені нові правила видання прокатних посвідчень навіть для Інтернету. Тепер автор, який зміг створити фільм без державної підтримки за власний рахунок, не може просто так викласти його в Інтернет – а це величезний прокатний потенціал. Тому «полиця» – це перетворення документального кіно на заборонений державою самвидав, за розповсюдження якого людей свого часу відправляли в табори та психіатричні лікарні. Це проблема тоталітарного суспільства.
– А як з цим справи в Україні?
– В Україні не тоталітарне суспільство, я сподіваюсь, але тут також проблеми з документальними фільмами. Тут також є ідеологія, і, на жаль, у країні йде війна. А коли країна перебуває у стані війни, захищає свої кордони, відстоює свою державність, то є люди, котрі вважають, що захист державності полягає в однофазності того, що можна демонструвати. І виникають ситуації, за яких в Україні не можна показати стрічку, яка розповідає про точку зору своїх ідеологічних противників. От, наприклад, у Німеччині немає такої проблеми, чи, скажімо, в Нідерландах.
– А в Україні Ви з цим зіткнулись?
– В Україні я особисто не стикався, але я знаю, що далеко не всі котрі важливі для української аудиторії фільми можна показати, тому що в Україні є псевдопатріоти, які не дуже точно розуміють, що таке взагалі формування суспільної думки. Наприклад, закрили в Україні телеканал «Дождь» тому, що там показали карту України, де Крим належить до Росії. Але це єдиний російський канал, який намагається зберігати адекватне мислення російської аудиторії, який здатен боротися з тим режимом, що і анексував у кінцевому результаті Крим. І в той момент, коли в ефірі телеканалу «Дождь» з’явиться Крим у складі України – в цю ж секунду телеканал «Дождь» буде закритий на території Росії, а, значить, і для всього світу. І люди, просто мільйони людей, котрі серцем вболівають за Україну, котрі серцем переживають ту трагедію, яка має місце через Росію на Сході, будуть відрізані від останнього джерела інформації і віддані у розпорядження оцього «100% ідеологічного простору», ідеологічної машини, яка знищує будь-яку самостійну свідомість.
– Чи не вважаєте Ви, що попри незаважання з боку держави для демонстрування, документальні фільми все ж таки перебувають у вузькій ніші? Але те документальне кіно, яке знімаєте Ви, доступне, абсолютно соціальне, близьке кожній людині. Чи займаються спільноти документалістів у кінематографі розширенням у результаті своєї аудиторії та наданням більшої кількості каналів для розповсюдження? Перший приклад, який спадає на думку, – коли Земфіра передостанній свій альбом виклала просто в Інтернет, його скачали просто всі, і це ніяк не вплинуло на продаж квитків.
– Люблю Земфіру, слухаю її іноді в записах, але я слухаю запис, опираючись на свої емоції від її живого концерту, тому що живий концерт принципово відрізняється. Це як, знаєте, перегляд сімейного альбому з фотографіями: ти там з дітьми на морі засмагаєш, от ти дивишся на фото, і в тебе з ним з’являються всі алюзії, відчуття запаху морської хвилі, вечора, який ти провів, коли була зроблена ця фотографія. Але фільм однаковий на моніторі та в залі. Переглянувши на моніторі, ти не підеш у кіно. Із мільйона три людини, подивившись на моніторі, підуть в зал. Більше того, кіно – це продукт. Щоб відзняти «Рідні», мені потрібно було, щоб у цей фільм увійшли фінансово партнери і з України, і з Німеччини, і з Латвії, і з Естонії. І тепер треба, щоб Україна випустила його у прокат, щоб якось повернути те, що українські продюсери витратили. А щоб люди прийшли подивитися кіно в кінотеатр, то кінотеатр має бути єдиним місцем, де вони, заплативши гроші за квиток, можуть його переглянути. Взагалі є стійке твердження, що кіно – це так як повітря, от повітря – це ж суспільна власність, ми ж не платимо за те, що ми дихаємо…
– Поки ще не платимо.
– До речі, в деяких країнах є податок на сонце. Але я зараз про те, що кіно – це не повітря і навіть не сонце. Немає людини, яку можу запросити працювати на фільм і сказати йому: слухай, от давай ти будеш працювати безкоштовно. Людині потрібно платити за квартиру, купити сніданок своїм дітям до школи, їй потрібні гроші. Щоб зняти кіно, потрібно купити ту камеру, /// та інше. І якщо це кіно не повертає кошти, то ти просто не будеш знімати наступне – не буде за що.
– Ми зараз описали те, що відбувається з аудиторією, але це не відповідь на запитання, чи думали Ви про те, щоб якось використовувати той факт, як наразі змінюються канали донесення інформації до аудиторії, і що-небудь з цим зробити?
– Ось ми зараз із цим будемо робити велику, глобальну, унікальну платформу «Ардок медіа», яка повинна дати можливість дивитись документальне кіно легально за різноманітними принципами – від безкоштовних для спеціалістів до платних для передплатників. Але створення цієї платформи вимагає десятків тисяч доларів, які теж потрібно десь взяти.
– Повертаючись до фільму «Рідні», мені цікаво, що з героями відбувається після виходу стрічки на екран. Адже у фільмі знімаються абсолютно реальні люди, які зараз живуть в Одесі, Севастополі, у Львові. Фільм виходить у широкий прокат, вони побачать самі себе на екрані, і їхнє життя зміниться кардинально.
– Все правильно, і за двадцять-тридцять років, коли ми будемо жити у щасливій Україні, яка вирішить більшість своїх проблемних ситуацій, коли в Росії будуть заздрити Україні, її благополуччю, її правильності прийнятого рішення, ми всі зможемо переглянути, як складно це все народжувалось, в яких конфліктах, суперечках, як, зрештою, ми жили, ми побачимо ті наші маленькі кухні, ті квартири…
– Це буде потім, а герої Вашого фільму побачать все на прем’єрі. І що потім з ними буде? Ви їх попереджали завчасно, що їхнє життя зміниться після виходу фільму, і як саме? «Наталя, ти розумієш, що цей фільм побачить багато людей. Тебе, може, почнуть впізнавати на вулиці у твоєму місті» – чи були у Вас такі розмови з героями?
– Ні, таких розмов не було. Я вважаю, що такі розмови потрібно проводити з неповнолітніми акторами, а люди повнолітні мають тверезо оцінювати і приймати самостійні рішення. Я нікого не обдурюю, я завжди знімаю відкрито і говорю про те, що я приїхав знімати кіно. Я вмовляю знятись у фільмі, але я не проводжу лекції і, звісно, я не підставляю. Наприклад, у фільмі «Невинність» ми підписали згоду на зйомку зі всіма учасниками стрічки, і там була героїня, а точніше антигероїня Каріна Барбi. Перед тим, як ми почали її знімати, вона дала свою згоду на зйомки в документальній стрічці, а ми, своєю чергою, гарантували, що не будемо викривляти дійсність, що відповідаємо за достовірність інформації, представленої у фільмі. Каріна думала, що вона нас обдурить та за допомогою нашого фільму буде нести світові свій «світлий образ», а ми відзняли усе, що стосувалось її «світлого образу». Ми домовились з цим мужскiм клубом, де вона працює, і приїхали, і знімали те, як вона прийшла на роботу, як вона заходить в душ, де їй потрібно помитися – а ми там стоїмо з камерою. І вона каже: «Зупиніть зйомку!». А ми не припиняємо, тому що у нас з нею є договір. Ми відповідаємо за достовірність інформації – і все! І Каріна залишилась у стрічці в тому вигляді, в якому і є в реальності, ми не порушили свої зобов’язання, і у неї не було юридичних основ для подання позову щодо цього моменту.
– Ви відчували коли-небудь загрозу Вашому життю у зв’язку з Вашою діяльністю? В процесі зйомок або ж після виходу фільму, чи було у Вас щось таке ненадумане, коли Ви самі себе накрутили, а реальна річ, яка може трапитись?
– Розумієте, я працюю у такому складному і непередбачуваному жанрі як документальне кіно і, звісно, бувають ситуації, коли потрапляєш у перепліт. От я три місяці провів на війні у Карабасі, і ми потрапили одного разу в ситуацію, коли, м’яко кажучи, наші життя були під загрозою. Але це не було пов’язано з тим, що ми саме знімаємо – просто ми були на війні. І я просто був радий, що я не загинув. А крім того нічого не відбувалось.
– Зазвичай ті, хто потрапляє в такі ситуації, потім змінюються, і якщо раніше вони були в чомусь слабкі, то їм потрібен був цей поштовх.
– Ну я себе сильним не вважаю, але, наприклад, щоб зберегти себе, я поїхав з Росії. Зберегти себе в Росії дуже складно, і це говорить скоріше про слабкість, аніж про силу. З іншого боку, про те, що я знайшов у собі сили поїхати. Все відносно.
Розмовляла Анастасія Винокурова
Фото Ліза Кузнєцова
