Флагман молодої української документалістики, автор гучної роботи «Жива ватра», музикант і батько Остап Костюк розмірковує про індустрію українського кіно, сучасне виховання дітей і моду на зомбі. Розкриває своє бачення патріотичного продукту і пояснює, чому так важливо режисерові сумувати.
– Почнемо з політичної теми, теми Сенцова. Бачив твої фото в соцмережах, де ти виступив на його підтримку. Чи вважаєш ти, що такий підхід до справи допомагає?
– Це абсурдна ситуація. З одного боку, все зрозуміло: вони і до цього робили кроки поза здоровим глуздом, згадаємо Крим. Але ця історія ще більше розсунула межі безглуздя. Минулого року на Docudays UA я зустрів Аскольда Курова, це московський режисер зі школи Разбежкіної, документаліст, незалежний режисер, який, живучи в Москві, знімає фільм про Сенцова. Коли він мені це розповів, я одразу став частиною інформаційного руху на підтримку звільнення Сенцова. Адже якщо така людина має хоробрість працювати з цією темою там, як ми можемо перебувати в тиші тут? До того ж, є приклад Савченко, яку з неминучої тюрми повернула саме увага світу. Речі треба називати своїми іменами. Якщо людина є незаконно ув’язненою, про це треба безустанно говорити. Бо інакше всі забудуть, всі змиряться з надуманим законодавством, політикою і приймуть брехню. Справа навіть не в тому, що він – українець, який сидить у російській тюрмі, це українець, який сидить незаконно в тюрмі за сфабрикованою справою. Якщо в Росії є люди, яким не байдужа відсутність свободи слова, наявність цензури та фабрикування справ, то наші підтримка та увага тут, це найменше, що маємо робити. Розумні люди не мають миритися з нав’язуванням інформацій.
– Твої колеги характеризують тебе як людину активну, яка «полюбляє гульнути» і ставить спілкування з друзями на перший план. Як тобі вдається поєднувати все це з режисурою?
– Окрім всього я ще і музикант. І це «полюбляє гульнути» пов’язано з фестивалями. Коли знайомих велика купа, то з багатьма бачишся лише на фестивалях, де все це – яскраві моменти. Я люблю коли навколо люди святкують. Життя це не тільки будні. Для мене зустріч з людьми та друзями – це свято, а в роботі я постійно з кимось знайомлюсь та зустрічаюсь, отже, виходить, що свято – це моя робота.
Єдина річ, що ці всі поїздки фестивалями забирають багато енергії і вносять в життя нехай і приємну, але суєту. Переміщення, транспорт, переїзди це розфокусовує думки. Я люблю і посумувати, тому що творчі речі народжуються, коли ти порожній. Так, здається, що ідея – це дитя, яке виношують в утробі, але насправді автор має бути порожнім, щоб до нього щось прийшло і заповнило. Враження надміру шкідливі, як і все, чого забагато. Іноді мені не вистачає цього моменту – поскучати, якісно поскучати.
– Як музикант ти зараз займаєшся проектом «ГИЧ оркестр», перед тим були Banda Arkan і «Татош банда». Ти граєш на духових, в тебе ще залишаються амбіції в плані розвитку майстерності гри, чи ти вже просто насолоджуєшся процесом?
– З музикою в мене немає технічних амбіцій, тому що я музикант-самоук. Я слухаю майстрів, мені цікаво, я захоплююсь, але вже давно змирився з думкою, що ніколи не буду грати так інтелектуально і досконало як Майлз Девіс чи Лі Морган. Наша творчість розважальна і не тягнеться до мистецького прориву. Ми граємо те, що виникає в процесі, не концептуалізуючи саму музику. Наші пісні – це сучасна народна музика міста, це прояв урбаністичної культури. Якщо подивитись в минуле, місто завжди мало свої пісні, так, наприклад, львівські батяри на початку століття сформували свій цілий пласт фольклору. І це не були шедеври поетичного чи музичного плану, скоріше це була рефлексія того періоду в історії, відображення живого середовища, розважального та веселого. Ми робимо подібне. Сьогоднішня українська музика переживає етап активного звільнення від старого надбання, і не зрозуміло якою вона буде в майбутньому – схожою на світову, американську, європейську чи буде виткана зі своєї спадщини.
Сучасні люди наповнені шаленим різноманіттям всього, ми більше не живемо в герметичному інформаційному просторі як наші батьки в минулому. Ми відкриті з дитинства, з мультфільмів, з радіо, з Інтернету ми отримуємо безліч всього, заповнюючи себе світом, якого не бачимо.
– В одному з інтерв’ю ти кажеш: «Наука – це теоретизування, а не аналізування світу. Творчість же бере участь у живих процесах». Якщо так, то в чому, на твою думку, проявляється етногенез українського кіно сьогодні?
– Зараз відбувається дивна історія з українським кіно, в гарному значенні, в нас нарешті з’явилось продуктивне бачення, що ми можемо будувати власний прокат. І нехай ефективної інфраструктури поки нема, але потенційно Україна готова до свого продукту. Хтось робить комерційне кіно, хтось історичне, хтось з погляду відсутності бюджету, робить короткометражки. Життєві процеси ідуть, і наше кіно синхронізується з ними. Як на мене, документалістика відіграє важливу роль у цьому, тому що вивчає сучасне, аналізує процеси, фіксує хроніку часу. Що відбувається з людиною в якихось її внутрішніх переживаннях, і який феномен працює в суспільстві. Не варто зводити кіно лише до наукового, або суто розважально-рефлексивного погляду, коли автор роздумує над тим, що відбулось. Для мене великою знахідкою є можливість кіно брати участь у вивченні, проживанні сучасного, фіксуванні подій. Наш етногенез – це увага до власного світу, споглядання за нинішніми подіями.
– А як щодо світової моди на зомбі в кіно? Зараз вони усюди, ця тема навіть занадто популярна. Як ти вважаєш, з чим це пов’язано?
– Це результат появи масової культури і єдиного інформаційного поля. Зомбі – це символ керованої сили, яку завжди кудись спрямовують, прояв пропаганди, яка вказує, що ми маємо робити. Всі приблизно стали однаковими, людська думка перетворилась з оригінальної, на стереотипну. Ми втрачаємо індивідуальність у способі свого прояву. Раніше ми мали різноманіття світу, були окремими народами, а зараз кордони стираються, і в одежі, і в мові, і в культурі. Це не добре і не погано, це – ознака часу.
– Ти якось казав, що «часто те, що тобі не подобається, і є тією об’єктивною річчю, з якою треба взаємодіяти». Поясни, що ти мав на увазі.
– Це про опір реальності. Коли ми бачимо щось пізнаване, ми не реагуємо, нас змінюють речі, яких ми не розуміємо. Я говорив це в контексті кіно, що коли розкручуєш людську історію, думаєш: «Ні, це не важливо, це дрібниця». А людина весь час акцентує увагу на якихось своїх речах, і тоді розумієш: це реальність, така реальність, подобається вона чи ні, з нею необхідно взаємодіяти. Слабке місце режисера – в його сталому баченні стрічки, в жорсткій концепції. Йому хочеться подати історію в певному ракурсі, а в нього не виходить, він стикається з рухливою реальністю, і допомога тут одна – вивчати, що важливо для самої людини. Шаблонне мислення як форма творчості – хибний шлях, треба не ставити штампи, а змиритися, що щось буде змінено. Режисер – одиниця відповідальна за все, йому складно, бо є відчуття, що він щось вхопив і мусить це втримати, а все постійно рухається: за командою треба стежити, гроші шукати, все контролювати, і це перетворюється на внутрішній спазм. В той час як треба просто примирятись з подіями і продуктивність зросте. Речі завжди змінюються в процесі, це неминуче, тому до змін, оточення і героя варто прислуховуватись. У результаті в фільмі щось спрацює, а щось ні, до цього треба бути готовим. В ігровому кіно трохи легше, задумка досягається технічними засобами, підготовкою, кастингом, в документальному обмежений вибір маніпуляцій, якщо щось не виходить, воно не виходить. Тим для мене документалістика і цікавіша, тут можна навчитись багатьом життєвим речам.
– Під час роботи над «Живою ватрою» ти був свідком вікових конфліктів усередині сім’ї. В тебе є дочка, це якось вплинуло на твоє бачення виховання дитини?
- Під час роботи ще більше закріпилось розуміння, що діти ніколи не слухаються того, що ти кажеш, але завжди повторюють те, що ти робиш. Діти копіюють батьків, і якщо ти говориш одне, а робиш інше, слова не працюють. Було цікаво в роботі спостерігати, як в межах однієї родини змінюється спосіб життя, але ми не втручались, це було нашим правилом. Ми лише камерою фіксували зміни і не хотіли підлаштовувати історію під себе. Метою було побачити об’єктивний перебіг історії, бо це зразок як формуються стосунки в інших сім’ях України. Наше сучасне життя будується на формулі «копі-пейст», і кіно частко про це: люди копіюють все, копіюють взаємовідносини, погляди, ідеї. Те саме має місце у вихованні сім’ї. До дітей варто прислухатись, до чого вони прагнуть, до чого в них є талант, це єдина можливість допомогти. З дочкою взаємодію граючись, вона танцює, як і мама малює, грає на сопілці. В неї зараз такий вік, коли повнота талантів максимально розкрита, і мені як батьку важливо розвивати все, що проявляється. У вихованні керуюсь підходом «дитина завжди поруч», через власний приклад показую як взаємодіяти з середовищем. Дитина все ловить в мить, коли їй цікаво, коли триває її індивідуальний пізнавальний процес, тут важливо створити для цього комфортний простір. Якщо ж спілкування з батьками перетворюється на школу, це дитину закриває. Школа – це муштра і жорстка дисципліна. Моя позиція: дитині треба дозволити власний пізнавальний процес, до чого вона дійде сама, вона цінує значно більше.– «Жива ватра» досі продовжує збирати нагороди, нещодавно Культпростір назвав стрічку найкращою за минулий рік. Чи не втомився ти від фільму, і чи не заважає він тобі займатись чимсь новим?
– Насправді так, це продовжує забирати чимало часу, фестивалі, робота з оформлення проекту, ми зробили телеверсію. «Ватра» не відпускає вже два роки, хочеться її комусь передати. Інший проекти буде вже зовсім інакший, важчим, бо як кажуть в театрі: «Друга вистава найскладніша складніша». На мене чикає нове дослідження. Радію, що маю напрацьовану команду, і це дає відчуття тилу. Бути режисером емоційно важка справа, треба нормально віддихуватись. Не хочу поспішних рішень з наступним проектом, насправді я довго думаю, люблю поскучати і перевірити все десять разів.
- В минулому ти працював у театрі ім. Л. Курбаса, чому тебе це навчило?
- Спостереженню. Це те, що вживаю у кіно і ціную найбільше. Працюючи в театрі Курбаса, в Майстерні пісні, в центрі Ґротовського, вивчав можливості актора – це концепція модерного європейського театру 60-х років. Режисер має навчитись працювати з порожнім простором, об’єктивними процесами. Коли кінематограф став відомим і видовищним, почав перемагати театр, в середині ХХ ст. постало питання: «Яка ж мова театру, чим він відрізняється?» Явно не шоу, тому що в ньому він програв, відповіддю стала зрозуміла всім образна мова тіла. Ці самі принципи використовую в своїй роботі. Театр для мене розкрив імпровізацію як об’єктивний процес актора, з цього прийшло розуміння, що момент відвертості треба вміти чекати. Часто робота оператора лежить між ввімкнути та вимкнути камеру, і він не звертає увагу на процеси героя поза планом, пропускаючи важливі органічні моменти. В той час як вміння «слухати» камерою, споглядати за мовою речей, ось де ховається диво, це відкрив мені театр.
- Закон про «Про державну підтримку кінематографії в Україні» прийнятий 28 січня цього року, пообіцяв виділення 267, 4 млн. грн. на виготовлення національних кінострічок. Звітують про початок роботи над 42 фільмами, з яких 12 повнометражні ігрові і два дитячих. Ти відчуваєш зміни після 28 січня, що держава почала займатись кіно?
– Сам закон не читав і, власне, не знаю, чи може він щось змінити, але Держкіно працює – це факт. Відбувся пітчинг, і вже відомі результати, по прізвищах я бачу що це авторські проекти. Там немає якоїсь суперпатріотичної форми, типу яким має бути фільм, там є комерційне і авторське кіно, а це значить Держкіно не працює цензурно, що само по собі вже дуже важливо. Не знаю, як буде з виділенням грошей, побачимо, з часом режисери самі розкажуть, як їх фінансували. Як би там не було, але те, що планку не опустили, а підняли, за це Держкіно треба похвалити. Я не подавався, в мене зацікавленість у нахвалюванні відсутня.
– Ти обмовився про патріотичне кіно, на твій погляд, воно нам потрібне?
– Тут така штука, я виріс на Західній Україні, і патріотизм є частиною мого виховання. Це зрозуміло: Остап Костюк з Коломиї, «Жива ватра». До мене часто підходять і хвалять, що я зробив концептуально вибравши таку тему. Так от, я не вибирав, це прийшло з середини. До мистецтва можна підходити з двох позицій: або це своє і близьке, що пов’язано з нашою історією, або це світовий контекст – зрозумілий і якісно зроблений для всіх, незалежно про що. Я прихильник другого варіанту. Але всі чомусь трактують ніби я вибрав з розрахунку, що це буде вигідно, патріотично. На мою думку, творчість не варто настоювати на конформізмі, треба думати, як зробити так, щоб автор був задоволений шляхом до цілі і самим результатом. Важливо не змушувати, не підштовхувати людей робити щось патріотичне, а знаходити тих, хто хоче це робити. Бо, якщо єдиним концептом буде «я хочу прославити українську культуру», ми застрягнемо у нав’язуванні, а це веде до конфлікту культур і поглядів. Ми не маємо прославляти, ми повинні бути незаангажованими. Іноді потворні речі роблять більше добра, вмикаючи думку. Показ українця сьогоднішнього в правдивому характері має вищий потенціал від нахвалювання. Чому в нас нема сатири? Є соціальне кіно, але дуже-дуже обережне, чому? Тому що ми боїмося показати себе в незалежному світі смішними, недосконалими. Кожен має щось нетривіальне, унікальне, за це ми вболіваємо, цьому віримо, а коли бачимо в телевізорі чергову зроблену під копірку красуню, то розуміємо: через неї просочиться мало правди, бо це презентація, маска. Після всіх стресів останніх часів українців сушить жага статусності, бажання виглядати дорожче і мати визнання. Притому що в світі забезпечені люди одягаються скромно і адекватно себе ведуть з іншими. В погоні за ідеальним образом себе ми піднімаємо пилюку, від якої самі на себе чхаємо. Патріотичний продукт – це говорити якими ми є, а не якими ми себе бачимо.
Розмовляв Павло Щур
