Про унікальність та неповторність українського театру, гріхи сучасного кінематографу, поезію, польське кіно та різноманітні творчі проекти ми говорили із народним артистом України Остапом Ступкою.
– Ваші останні творчі рефлексії – це поезія Тараса Шевченка німецькою мовою та вечір «Вірші Джаз. На Даху». Розкажіть про ці проекти. Зокрема, про декламацію «Кобзаря» мовою Гете.
– Цікавий проект. Все розпочалося з того, що зараз вже триває рік української мови у Німеччині, та рік німецької мови в Україні. Мені зателефонували і запропонували прочитати вірш «Садок вишневий коло хати» мовою Гете. Спочатку думав, що сам декламуватиму, а потім виявилося, у проекті бере участь і Джамала, і Каша Сальцова. Кожен учасник мав один рядок якоїсь поезії. Мені випала нагода прочитати фінал.
Довелося пригадати німецьку, яку вчив у Львові з першого до шостого класу. Далі я переїхав жити до Києва, де почав вивчати англійську.
Ну і ось, пригадав німецьку, швидко все відзняли. Не так давно отримав відео. Вийшло досить непогано. Знаєте, Шевченко німецькою мовою, та і взагалі, будь-яка українська поезія іншою мовою – це дуже цікаві речі.
Фото: Ольга Закревська
– Знаємо, що інший проект, в якому ви брали участь – «Вірші Джаз. На даху». створений аби глядачі забули про плинність побуту і на дві години поринули у світ літератури та джазу. А Ви, як декламатор поезії, коли готувалися до виступу, змогли поринути у світ поезії та музики? Розкажіть про цей досвід і відчуття.
– Це моя друга така оказія. З віршами я на «Ви». Я то читаю, декламую їх, але робити це так, як професійні читці, ну знаєте, це щось не те. Хоча й професійні читці різні буваю. Одного разу я відвідав захід, на якому представляли поезію Кобзаря. Один з декламаторів так читав твори Шевченка, що я аж перелякався.
Ну, а на цьому вечері виступав під супровід музики, яку виконували джазмени гурту «Сон Сови». Вони пропонували напередодні зустрітися, провести репетиції. Однак через напружений робочий графік, я не мав вільного часу і жартома відповів: «Почекайте, репетирує той, хто не вміє» (сміється).
– А яких авторів Ви обрали для читання?
– Почав я з Маяковського. Вірш «Долг Украине». Його вся Росія зараз мусить знати на пам’ять. Далі читав «Енеїду» Котляревського, Миколу Вінграновського.
Нещодавно був у Львові. Знайшов збірку «Антологія сучасної американської поезії». Ці вірші, здається, Тарас Малкович переклав. Цікаво стало, як пишуть сучасні автори на заході. Почав читати, а там суцільна депресія. Я ввечері один вірш продекламував і зрозумів, що далі все у такому ж дусі.
Читав також Ліну Костенко і Сергія Жадана.
Фото: Ольга Закревська
– Творчість якого з цих авторів Вам ближча? Кого відкрили для себе з нового боку?
– Мабуть таки Вінграновського. У нього все ніжно, гарні словосполучення, образи, метафори. Він використовує неологізми, які по-особливому читаються у його поезії.
– А ще Вам близькою є рок-музика. Нещодавно Ви святкували ювілей і ЗМІ писали, що на вечірці Ви особисто стояли за діджейським пультом та міксували рок-хіти. Розкажіть про улюблені гурти і про те, як їхня музика вплинула і впливає на вашу творчість?
– Ми з дружиною, коли у мене день народження, придумуємо різні темничні вечірки. А то просто сісти та й напитися – знаєте, якось не цікаво. Минулого року, приміром, робили день народження у стилі Великого Гетсбі. Всі прийшли дотримуючись дрес-коду – костюми 20-30-х років, дівчата у сукнях з пір’ячком. І там я читав поезію Артема Полежаки із його книги «Стихи о жизни».
Родзинкою цьогорічного свята стала маска Пола Стенлі, соліста гурту «KISS». Чому? Знаєте, у дитинстві радянська школа проводила трудові табори – їздили ми на практику в серпні, на картоплю та на буряки. Одного разу проходили практику неподалік аеропорту «Бориспіль». Ну й вирішили обіграти там, що ми немов група «KISS» і нас зустрічають в аеропорту. Дівчата тоді нагримували нас, одягли всіх у порвані майки. Все так театралізовано, йдемо у село за вином.
Ну отак і цього разу – під фонограму, з гітарами відскакали такий от імпровізований концерт.
Але окрім згаданої музики мене сьогодні надихає блюз та фанк. Джеймс Браун, наприклад. Старіємо, мабуть.
– З рок-музикою наче не все так погано в Україні, а от кіно…больова точка. Хоча сьогодні наші студії й телеканали знімають як добрі фільми так і доволі непогані серіали. Нещодавно на екранах яскраво засвітилася стрічка «Червоний». Які ваші враження від перегляду?
– Я б по-іншому назвав цей фільм.
– А як саме?
– Гуров. Бо де там Червоний? Де український герой? Він ходить з одним виразом обличчя від початку і до кінця. Отой генерал, що випиває та спить із медсестрою – також на одній ноті. У нього весь час одні й ті ж емоції. Мабуть, у цього героя є певні больові точки. Він сам пішов у цю армію, чи не сам? Може йому болить, що він знущається над людьми, тому й заливає все те горілкою. Це ж треба усе показувати.
До фільму є купа питань. Але добре, що й таке кіно у нас виходить. Бо без практики не буде українського кіно. Кількість має перерости у якість.
Фото: Ольга Закревська
– Продовжуючи тему вітчизняного кіно поговоримо на тему серіалів. Ви зараз знімаєтеся у комедійній стрічці про українських копів. Розкажіть про це.
– Там невелика роль. Граю інструктора, який вчить недолугих новачків. Насправді там мене небагато. Зараз я більше у Польщі знімаюся, в одному серіалі.
– А цей серіал покажуть в Україні?
– Та ні. Це така собі польська Санта-Барбара. Він іде у Польщі вже 14 років. Його назва – «На Вспульной», Вспульна – це вулиця.
Для зйомок цієї епопеї, спеціально під Варшавою побудовано кіностудію. Там стоять величезні павільйони, офіси, ресторани. Там нічого не виробляється – тільки цей серіал, який, думаю, йтиме ще 14 років.
От бачите, поляки знімають свій продукт – і горя не знають. А у нас тільки й говорять, про те, що це не продасться у Росії, те не продасться у Росії. Та чи іншої країни немає більше, крім Росії? Зніміть серіал і продайте його у Португалію. Чи у ту ж саму Польщу.
– Першочергово Вас знають, як актора театру. Розкажіть про сучасний український театр. Чим він живе зараз, в якому напрямі розвивається?
– Театр завжди жив і буде жити. Колись пророкували, що цифрові технології випхнуть театр, але нічого подібного. Театр – це завжди пошук: що зробити, яких авторів ставити, яке завдання театру?
– Яке завдання сьогодні в українського театру?
– Вийти на міжнародний рівень. Ми варимося в одній банці, одне одно вихваляємо після прем’єри і на цьому все закінчується. Треба їздити. У світі стільки серйозних фестивалів, а дрібних – сотні. Треба розуміти куди рухається театр у Європі та світі, брати найкращі речі на озброєння.
Зараз пішла така тенденція, от, ставлять спектаклі про війну. Добре. Але вони поганої якості. У Німеччині на одному з фестивалів рефлексували на тему біженців із Сирії. Актори бігали з дерев’яними автоматами. Та це нецікаво. Мають бути костюми, декорації, світло, музичне оформлення. Якщо мова йде про соціальну тематику – це повинен бути високохудожній твір, а не кон’юнктура. Мені цікаві акторські перевтілення, а не те як людина бігає на сцені з автоматом і вдає, ніби вона у окопі.
Фото: Ольга Закревська
– А чому театр інколи перетворюється у таку от кон’юнктурщину?
– Люди таким чином хочуть зробити собі ім’я, бути в тренді. Ви згадайте, скільки фільмів зняли на тему війни у В’єтнамі. Та сотні ж. Шедеврів там одиниці, але вони є.
Варто завжди прагнути зробити якісний продукт.
– А ми маємо цей якісний продукт? Чи цікавий український театр у Європі. Що ми можемо запропонувати західному глядачеві?
– Мій батько мріяв зробити театр української драми, такий, автентичний. Історично склалося, що у нас музично-драматичний театр. Він мріяв зробити саме такий театр, щоб возити його цілим світом і показувати автентичний український театр.
Сучасний театр – це є одна справа, а от показати витоки – старі костюми, гру на інструментах, арії, це вже зовсім інше, тільки наше, унікальне.
Український театр – унікальний. Нам є що показати світові.
– Ну і наостанок – успішний актор, це копітка робота і рутина. А рутина – це звички. Які звички має Остап Ступка?
– Різні. Маю звичку спати (сміється). То я так відпочиваю. Маю звичку працювати за напруженим графіком – репетиції, перельоти, вистави, гастролі. Це тримає в тонусі, сконцентровує увагу. А ще я колекціоную вініл. Мені нещодавно у Житомирі на сцені, по завершенню вистави, під час поклону подарували платівку Джона Леннона.
– А які маєте у житті переломні моменти, які вам найбільше запам’яталися?
– Чотири рази я був одружений. Це мої переломні моменти. У театрі новий етап творчості розпочався після увертюри «До побачення» Івана Франка.
Загалом переломні моменти залежать від випадку, від удачі, знайомств.
– А яка улюблена вистава у вас є?
– Важко сказати. У мене є улюблені режисери. Кажуть, що актор має знайти свого режисера. У мого батька це був Сергій Данченко. Вони із батьком у Львові ходили ночами містом, говорили про театр, щось вигадували.
Якщо вже говоримо про театр та улюблені вистави, то скажу, що важливо не підлаштовуватися під глядача.
– Чому? Не потрібно показувати те, що людина хоче побачити? Тоді що потрібно показувати?
– Це дуже тонка грань. У нас в театрі, коли багато глядачів і є каса, то кажуть, що це хороша вистава. Я би так не сказав. А от коли каси немає, кажуть, що вистава погана. Це невірний підхід. Глядача треба виховувати. Театр не відповідає на життєві питання, він – ставить їх. Це задача театру. Це він у тебе, у глядача, запитує – «як жити далі?».
Розмовляв Роман Грицун
