Андрію, очікуємо 21 липня позачергових виборів депутатів до Верховної Ради України. Як, на Вашу думку, це вплине на подальший сценарій розвитку подій в державі?
Звісно, є певні очікування, адже ми бачимо, як одна за одною з’являються нові політичні сили. Наприклад, партія «Голос», яка, на мій погляд, намагається концентрувати навколо себе багато так званих нових облич. Котра заявляє про те, що її представники створюватимуть нові підходи до формування життя нашого суспільства і держави в цілому. Проте це один бік медалі, бо з іншого боку я чую також і певні популістичні заяви.
Попри це треба розуміти, хоч би там що було, але все одно у наступний парламент закладається міна. Буде серйозне розмежування та суперечності між частиною суспільства, що гуртуватиметься навколо опозиційного блоку, і тією, яку можна було б схарактеризувати, як євроінтеграційну. Представники перших опиняться у ВР в чималій кількості, оскільки в них за плечима є істотна підтримка. Наразі не можу прогнозувати, як себе позиціюватиме партія «Слуга народу». Це складно, бо сьогодні ми не знаємо програми в деталях, як, власне, невідомою лишається і програма президента Зеленського.
Що можу сказати точно, так це те, що нас чекає підвищення рівня політичної боротьби. Це відбиватиметься як на макро-, так і на мікроекономіці. Малий та середній бізнес є достатньо узалежненим від тої політики, яку проводить уряд і формує ВРУ.
Тобто можна сказати, що немає єдиного погляду на подальшу ситуацію і сценарії є більше непередбачуваними, аніж хоч якось прогнозованими?
Ми в принципі продовжуємо жити в державі, яка немає загальної стратегії розвитку – і це є надзвичайно небезпечним. Маємо ж усвідомити: якщо так буде і надалі – це обов’язково призведе до поразки. Коли нема бачення мети, то її не досягнути. Як будувати тактику, кроки, напрямок?
Проблема сьогодні є у відсутності на політичному горизонті України реально ідеологічних партій. Їх самих, звісно, безліч, понад триста. Але я вважаю, що усі партії можна поділити на дві частини: персоніфіковані, тобто створені під конкретного лідера, та технологічні, що створені для реалізації різного роду політичних проектів. Відтак вся риторика, якою вони заповнюють ефіри та шпальти газет, збираючи однодумців, немає ідеологічного сенсу. Та й взагалі – і саме слово «однодумець» тут є недоречним. Люди не мають думати однаково, їм слід думати подібно. Тільки так може народитися якесь рішення – ми маємо не повторювати, а доповнювати один одного.
З огляду на це можна сказати про потребу впровадження засад солідарності в українському суспільстві, яке, будьмо, відверті, після виборів Президента України тримає фокус точно не на єдності. Як гадаєте?
Цей розкол громадян України «Порошенко vs Зеленський» мені нагадує війну, яку описував Джонатан Свіфт в книзі «Мандри Гулівера». Пригадуєте, як одна країна воювала з іншою для того, щоб зрозуміти, з якого боку розбивати яйце? Одні казали з тупого, а інші – з гострого. Цей технологічний конфлікт, що пов’язаний з боротьбою за владу, як і та війна – безсенсовий та безпредметний.
А хотілося б мати суспільство оптимістичне – воно народжує зовсім іншу енергію.
Тому люди і потребують бачення спільної мети та тих, хто зможе об’єднати всіх навколо неї. Як казав колись Гумільов: «Націю створює спільність мрії і спільність майбутнього».
Треба нарешті зрозуміти, що усі ми хочемо жити в комфортній країні, бути реалізованими. Щоб між нами справді існувала солідарність та кооперація. У такій країні, де велику увагу приділяють здоров’ю, безпеці, де гарна екологія та інші важливі, абсолютно не складні для формулювання речі.
Звучить наче просто, але, підозрюю, що це лиш вершина айсбергу?
Звучить, але по факту так не є. Сюди ж, до формулювання, треба вкласти свою філософію. Визначити, в якій філософській системі координат ми будемо перебувати, які цінності матиме ця мета для того, щоб якісно сформулювати принципи майбутнього буття. Та все ж я не думаю, що до цього слід підходити зі складних концептуальних платформ.
Людина має відчувати силу в можливості зреалізуватися, адже це основа. Якщо ж вона загубилася, то їй треба допомогти – і цим мала б зайнятися держава, як, власне, і всі соціуми всередині неї. Кожне спілкування має бути просякнуте взаємодопомогою, взаємозацікавленістю. Мені треба, щоб ти став кращим, бо я хочу мати справу з хорошими людьми та професіоналами. Це принципи солідаризму, які мають наростати в суспільстві.
Повертаючись до цієї злободенної теми виборів, що б мали доносити до людей партії, які йдуть у ВР?
Особисто я хочу, щоб у нас на горизонті з’явилися партії, які б не просто декларували себе новими, тими, що шукають нові сенси та цінності для оживлення українського суспільства. Вони повинні робити реальні дії для досягнення цього. Мають бути створені платформи, де різні елементи громадянського суспільства мали б шанс бути почутими. Мають бути створені механізми збору, концентрації, оброблення та передачі цієї інформації в державні структури для реалізації нових ідей.
Я дуже сподіваюся, що це відбудеться. Хоча через зростання рівня технологічності – є сумніви. Ви ж розумієте, що робота заради роботи, економіка заради економіки – шлях в нікуди. Так і технології заради технологій – це вихолощення самої їхньої ідеї. Якщо соціальна технологія не слугує чомусь високому, то її не існує. Вона не генерує нових сенсів, а лише симулякри, що порожні всередині.
Зважаючи на це, чи час говорити, що в країні зараз важкий етап боротьби та суперечностей, від якого може сильно постраждати суспільство?
Так, це правда. Найперше, воно може постраждати через внутрішні суперечності, інспіровані зовнішніми силами. Не казатиму дружніми чи недружніми – вони індиферентні. Це гра, де кожен сам за себе. Як казав колись Черчилль: «В Англії нема ні ворогів, ні друзів, а є просто свої інтереси». Це треба розуміти, бо на території України в багатьох країн виникають свої інтереси – ресурси, земля, політика тощо. Ми тут є заручниками, а я б хотів, щоб ми все ж були не об’єктами, а суб’єктами цієї гри.
Попри те, що кожен грає свою скрипку так, як йому вигідно, в суспільстві має початися дискусія про пошук загальноукраїнського консенсусу. Я про те, що ми таки маємо описати нашу загальну мету, донести її зрозумілою мовою до всіх громадян та врешті знайти сенси, що об’єднують і за які будемо голосувати.
Салій Уляна
