Український католицький університет став одним із кращих в країні за порівняно короткий час свого існування. Його випускників хочуть бачити у себе роботодавці, а до ідей та думок університетського середовища прислухаються в авторитетних колах. Зрештою, УКУ доводить на практиці, як може працювати структура без корупції. Тут студент почувається насправді комфортно та має усі умови для самореалізації. Ми поспілкувались з ректором УКУ – отцем Богданом Прахом, аби зрозуміти, як вдалося досягнути такого рівня якісної роботи зі студентами та які плани має університет на майбутнє.
Отче-ректоре, Ви маєте безпосередній зв’язок з молоддю. Які найбільші її проблеми бачите сьогодні?
Кожне покоління має свої перспективи – так воно визначає ідентичність та майбутнє. Старші завжди на молодих нарікають, мовляв, вони безвідповідальні, захоплюються незрозумілою музикою, у них погані звички. Кожне покоління живе в іншій реальності. Воно самостійно мусить дійти до такого рівня свідомості, аби брати відповідальність за своє життя, родину, суспільство, за громаду та державу, врешті – за цілий світ. Тому не можна говорити, що теперішня молодь є якоюсь особливою, тим більше – негативно. Вона чудова, динамічна, спонтанна, вона дозріває, шукає своєї місії у суспільстві.
Сьогодні перед нами – широкий кластер медійних чи масмедійних інструментів, яких колись не було. Ці інструменти можуть допомогти молодій особі швидше дозрівати, зрозуміти своє покликання, осягнути достатній рівень культурної та суспільної відповідальності. Ми писали листи і чекали на відповідь тижнями, а тепер комунікація між людьми та обмін інформацією дуже швидкий на різних рівнях. Маємо до диспозиції швидкісні машини, потяги, літаки, далі – електронні пошти, есемески, вайбери, фейсбуки, твіттери, скайпи… З одного боку, це дуже пришвидшує процес дозрівання та розуміння світу. Однак воно також може силоміць затягнути молоду людину у віртуальний світ комфорту, де помилку завжди можна виправити, а комунікація з іншим стає бездушною. Потім свої помилки важко зрозуміти, а вони часом є необоротними і за них потрібно відповідати. Тоді у живому спілкуванні з’являється нетерпимість, зверхність, брак толерантності.
Щораз важче відмовитись від чогось, що насправді нам не потрібне. І дуже часто ми цим усім пригнічені, маємо засмічений розум, дух, не вміємо селективно обирати те, що насправді допомагає дозріти і примножити. Цей вибір ускладнює велика кількість можливостей здобування інформації, адже вона на нас тисне.
Агресивний вплив?
Так. Думаю, що ми – старше покоління – можемо допомогти молодшому здобути імунітет до непотрібної інформації. Можемо показати, що важливіше – реальне, а не віртуальне життя. Сам я заходжу у Facebook вкрай рідко, хоч і розумію, що не можна повністю відкинути цей канал комунікації. Тому час від часу, коли хочу щось сказати через цю соціальну мережу, надиктовую текст своїм помічникам. Вони вже публікують його та підбирають відповідне фото чи ілюстрацію.
Коли Ви переїхали до України, то сказали, що тут для того, аби її змінити. Чи є конкретна мета?
Владика Борис Ґудзяк, я, і всі, хто у певний час приїхали до України, прагнули допомогти новоутвореним церковним структурам. Мали намір привезти сюди своє вміння та набутий досвід, щоб якомога краще послужити нашій Церкві. Тут суспільство, яке поволі залишає радянське минуле, і Церква, що вийшла з підпілля, проходили динамічні трансформації. Хай з великим багажем совєтської ментальності, але з надією та вірою у своє майбутнє.
Ми втілювали наші мрії – переконували, що можна жити по-іншому, позбуватися страху, який паралізує розвиток і будує мури недовіри в людських стосунках. Створювали середовища, в яких втілюються християнські і загальнолюдські цінності, де немає корупції, а на першому місці – людина. От УКУ (Український католицький університет) – саме таке середовище. Ми тут наголошуємо, що наша праця – служіння, наше життя – це свідчення правді та християнським цінностям. Ми довіряємо одне одному, а в управлінні спускаємо прийняття рішень на найнижчий рівень. Намагаємось кожну особу – працівника чи студента – бачити як найбільший подарунок і послужити їй в особистому рості.
На жаль, багато молодих, талановитих людей не можуть належним чином розвинути свій потенціал в Україні. Корупція в освіті, у виконавчих структурах, незрозуміле і непередбачуване законодавство знесилюють тих, які на самоті намагаються чесно будувати своє майбутнє. Ось тому ми й стали свідками такої посиленої еміграції. Хочемо засвідчити, що в Україні можна жити і працювати по-іншому, що кожна людина заслуговує на найвищу гідність. Думаю, це наша найбільша травма з минулого – радянська система була створена, аби топтати людську гідність.
Нам потрібно повернути ті найбільші цінності – свободу, чесність, жертовність, служіння. Таким було наше суспільство до приходу комуністичної системи. Усі ми цього прагнемо – і спільнота УКУ це підтверджує. Ми свідомі того, яка в Україні є насправді ситуація, тому заохочуємо та допомагаємо формувати нові середовища.
То УКУ ставить перед собою ціль якнайбільше розширити та збільшити вплив середовища, в якому людина на першому місці? Знаю, що багато Ваших студентів їздять навчатися у закордонні виші завдяки обміну та спеціальним програмам. Їх посилають, аби повернулись і привезли новий досвід та цінності?
Абсолютно так! Важливо, щоб сьогодні молоді українці зрозуміли, що за них ніхто України не побудує. Як замість нас її будували – з війнами, голодоморами, тюрмами, убивствами – ми вже побачили. Маємо розуміти, що будує її не хтось з нас, а конкретно «я». Навіть сліпці-кобзарі колись відчували свою особисту відповідальність і, мандруючи селами, пробуджували свідомість українського народу. А ми, цілком здорові, високоосвічені українці, свідомо тікаємо від відповідальності та їдемо з країни шукати свого так званого особистого щастя. І з часом зрозуміємо, що й там щастя не завжди знайдеш.
Думаю, що мало є середовищ, які дозволяють молоді формуватися та оцінювати свій потенціал і перспективи. Але не лише задля особистого кар’єрного росту, але й так, аби це перегукувалось зі служінням суспільству, державі. От погляньте – про успішних бізнесменів ми знаємо небагато, зате про людей, які жертвували своє життя на благо громади, написані товсті томи енциклопедій. Кожен хоче бути безсмертним, а безсмертність проявляється тільки і виключно у служінні!
Маємо прагнути вищого. Я часто студентам говорю: «Як твоя робота буде твоїм покликанням – гроші завжди будуть. Якщо йтимеш на роботу як невільник, то й гроші за неї будуть тобі непотрібні. Вони не дадуть щастя, адже не наповнять радістю, бо ти себе не реалізував». Гнатись за грошима – означає стати людиною залежною, завжди голодною, закритою для вищих потреб. Людина прагне до свободи. Наша мета, щоб вільних, відповідальних людей з відкритих, здорових середовищ було більше і більше в Україні. Ми хочемо служити кожній людині, свідчити про християнські цінності, які для нас є дуже важливими, і спілкуватись з цілим світом.
Ви згадували про приклади керування університетом, які йдуть знизу. Зрозуміло, що кожен студент має право обирати – дати хабар і бути покараним чи не давати і плідно працювати. Можете розказати про важелі впливу студентів на практиці?
Це стосується і студентів, і працівників. Намагаємось не порушувати червоні лінії, які для себе визначили. Уникаємо такого, щоб занадто входити в компетенції наших підлеглих. Вони ж мають не лише окресленні завдання, але й певну свободу дії.
Тобто – чіткий розподіл обов’язків?
Так. Стараємось цього дотримуватись. В університетах є проблема не лише корупції, а й академічної доброчесності, тобто залагодження певних справ за допомогою адмінресурсу чи знайомств. Так в Україні дуже люблять робити. Хочемо це зруйнувати. Ми говоримо про справедливість. Викладачі повинні справедливо оцінювали студентів – і лише за тими якостями, що показують знання, активність та зростання. Ми це моніторимо. Наші працівники приходять до університету ззовні та часто несуть з собою звички з інших закладів. Ось тоді ми залучаємо студентів. Серед них кожного року проводимо анонімне анкетування – студенти мають право і зобов’язані розповідати про негативні явища під час навчання. На щастя, бачимо їх дуже мало.
Середовище настільки активне, що особа, яка приходить до нас ззовні, свої погані звички одразу залишає позаду. Ось, до прикладу, у нашому шкільництві, на жаль, списування – це нормально. З цим також маємо проблему, дуже боремося і вкладаємо у це колосальні кошти. Кожна наукова робота проходить перевірку на плагіат. На щастя, тенденція зменшується – 2-3 проблемні роботи на рік. Це дуже мало. Це будує розуміння: якщо я хочу отримати диплом університету, то маю попітніти, працювати та залучати свій інтелект. Студент має зрозуміти, що проблема не у факті списування. Це руйнування великого процесу формування потенціалу та мислення людини.
Як щодо вибору предметів та курсів?
Свобода студента полягає у тому, що він сам обирає найкорисніше для себе. Радянська система освіти була дуже строгою і обмеженою рамками, там не давали жодного вибору. У сучасних університетах студенти, приходячи на лекції, не тільки сидять за партами і записують, що мудрий викладач каже, але й дискутують. Кожна лекція – це форма дискусії. Студент має бути до неї готовим, а викладач – так вести лекцію, щоб мотивувати студента більше поглиблювати знання. Це почалося ще з ХIV століття. Усі ми маємо вчитись одне в одного, таке коло доповнює і наповнює кожну людину для зростання у спільноті.
Коли я навчався в католицькому університеті у Польщі, там була атмосфера, в якій ми – студенти – почували себе гідно. Мали свідомість, що ми є учасниками важливих інтелектуальних і суспільних процесів. Там було те, чого ще немає у нашій вищій освіті, – університетська автономія. В Україні про це поки мріємо.
Поговоримо про суспільні виклики, про які зараз чимало розмов – і в УКУ теж. Питання рівності, ЛГБТ… Яке послання дає університет студентам?
Український католицький університет, як записано у «Місії УКУ», є «відкритою академічною спільнотою, яка живе східнохристиянською традицією…». Його життя формують чітко прописані у наших документах християнські та загальнолюдські цінності. У центрі спільноти є і має бути людина. Людина не лише приходить сюди та щось отримує, але й залишає тут частку себе.
У фундаментах УКУ закладено два «М»: мученики та маргіналізовані. Мученики – ті особи, які своїм життям свідчили за правду і готові були за свої переконання та Бога – найвищу правду – померти. Вони мають допомогти молодій людині визначити принципи, задля яких варто прожити своє життя. Маргіналізовані – ті, яких світ відкинув, тому що вони є іншими. Світ їх не розуміє і боїться, бо не знає, як з ними комунікувати. Ми їх прийняли, щоб вони стали нашими вчителями. Люди з обмеженими можливостями – автентичні, вони не вміють брехати, не розуміють корупції, чекають любові та дуже люблять. Вони є серед студентів, працівників, в їдальні, на лекціях, в коридорах. Це допомагає зростати кожній людині в розумінні того, що ми усі створені Богом такими, якими є.
Якщо говорити на питання вразливіші – нетрадиційної орієнтації, то в цьому максимально намагаємося дотримуватись вчень Святого Письма. І ми від цього ніколи не відступатимемо. Не будемо дотримуємось трендів чи ідеологій, які зараз існують у світі. Тренди – минучі, а вічні цінності завжди будуть святими. Знаєте, для нас сім’я – фундамент розбудови суспільства і громадського життя. Коли хочемо назвати сім’єю те, що нею насправді не є, то ми ранимо суспільство, створюємо дезорієнтацію.
Папа Франциск дуже зрозуміло висловився, мовляв, ми не повинні осуджувати людей, які мають такі чи інші погляди на життя – і особисте життя. Але маємо право говорити, чого хочемо, і вимагати жити в суспільстві такому, яке побудоване на цінностях, що для нас є святістю. У цій думці і закодовані ось ці два «М». І мучеників, і маргіналів світ відкинув, але вони однаково цінні для Бога і для нас. Було кілька студентів, які мали проблеми з власною орієнтацією, і прийшли сюди, аби зрозуміти себе. В УКУ є достатньо психологів, дуже сильний духовний провід. Допомагаємо людям, які у потребі, зростати в атмосфері поваги до кожного на основі християнських цінностей. І робити це потрібно делікатно, аби зберегти ідентичність кожної особи та її свободу вибору.
Чи існує певний ценз щодо підбору працівників, якщо вони публічно підтримують ЛГБТ?
Ректорат реалізує свою місію серед студентів саме через викладачів і допоміжний персонал. Якщо ж викладач має проблеми з ідентичністю, то ми не можемо йому доручити велику відповідальність – формування студентів. Кожен працівник є на передовій у роботі з молоддю, яка далі має стати елітою нашої держави. Безумовно, кожен студент розвивається самостійно, але все ж орієнтується на певні підказки, тренди, зрілість чи свідчення наших викладачів. Викладач втрачає особисту публічність, коли усвідомлює, що відповідає за цілу спільноту. І кожен, хто прагне працювати в УКУ добровільно погоджується на всіх рівнях комунікації поважати місію УКУ, однак, коли наважується висловлювати свої відмінні особисті свідчення назовні, насправді свою спільноту зраджує.
Ніхто не забороняє спілкуватися з певними середовищами, але свідчити, що заангажований з тими середовищами… Тут вже треба мірятися із власною совістю і тим, що вивчаємо в університеті. Тут мова йде як про надто ліві, так і надто праві радикальні релігійні постави. Ми шукаємо комунікації з людиною як людиною, а не з її поглядами. Усіх поважаємо, але дотримуємось того, що для нас є найцінніше.
УКУ – університет, який іде попереду, тому важливе запитання: що далі? Як плануєте розбудовуватись?
Зараз ми на етапі довгого процесу підготування стратегії-2025, навіть в багатьох точках – 2030. Маємо давно визначені траєкторії, які відповідають головній місії університету. У травні плануємо схвалити остаточну версію, її потім затвердить Сенат УКУ. Акцентуватимемо ще більше на доброчесності в нашому університеті, підтримці та розвитку тих процесів, що ведуть до росту людини як особистості. Важливий акцент поставимо на фінансовій стабільності, матеріальній базі та запланованих програмах.
Щодо розширення нашої діяльності, то маємо визначену траєкторію нашого розвитку у Києві, мріємо активізувати співпрацю з іншими вузами в Україні та за її межами, особливо – у Римі. Звідти ми й виросли. Головною ниткою, що зв’язуватиме все наше майбутнє, бачимо постать Митрополита Андрея Шептицького. Хочемо ще більше вивчати його потужну духовну спадщину, переосмислювати її, передавати його велич студентам, Україні та світові.
У найближчі 2 роки, згідно зі стратегією-2020, хочемо і вже починаємо будувати другий будинок колегіуму. Це дасть нам можливість краще втілювати програму з виховання студентів. Саме спільне проживання в колегіумі є запорукою успіху цієї програми. Там у повазі до унікальності кожної особи створюється особливе середовище, де студенти привчаються до іншого способу життя, відповідальності, цінностей, жити без яких вони після навчання, маємо надію, вже не зможуть. Якщо ти засмакуєш чогось доброго, то повертатись до поганого не захочеш. Натомість намагатимешся створити навколо себе нове, аби втілити те «краще» у життя. Це наша мрія. Адже, як кажуть, не виховаєш еліти у лісі…
Минулого року університет придбав закинуту циліндричну будівлю на вулиці Стрийській – біля будівлі Державної фіскальної служби. Які стратегічні плани маєте на неї?
Нам був потрібен простір для подальшого розвитку. З іншого боку, на вулиці Чмоли, будуватиметься новий комплекс IT-кластеру. І ми сподіваємось на тісну співпрацю з ними. Цей будинок, а радше – мова йде про ділянку, мав би об’єднати наші простори для комунікації. Поки це візія. Не знаємо точно, чи вдасться реалізувати плани.
Яких нових курсів чи програм найближчим часом очікувати абітурієнтам?
Вбачаємо велику потребу у розвитку Школи права, а також Школи реабілітації та ерготерапії. У цих напрямках відкриємо вже окремі програми та перші набори. Зараз думаємо про можливість утворення центру реабілітації при університеті, де серед іншого практикувались би і наші студенти. Маємо схожі центри, пов’язані з психічним здоров’ям, а також лабораторії для соціології та права. Нашою найбільшою турботою на наступні роки є не так структурний, як якісний розвиток. Працюватимемо ще більше для удосконалення якості програм, інновацій у навчанні, покращення кадрового потенціалу та духовного росту працівників та студентів УКУ.
Роксолана Мудрак
