Йому вдалося пройти одну з найпекельніших точок АТО. Йому судилося вижити під час вибуху. Він зумів зцілити тіло і душу через спорт. Таких як він назвали НЕСКОРЕНИМИ.
Львів’янина Дмитра Сидорука війна скалічила, однак не зламала. Він увійшов до п’ятнадцятки найсильніших атлетів України, які першими представили нашу державу на всесвітніх «Іграх Нескорених». На цих міжнародних змаганнях у паралімпійському стилі серед військових та ветеранів, які зазнали поранень та травм під час виконання службового обов’язку, Дмитро виборов срібну медаль.
«У 2016 році Україна вперше подала заявку на участь в «Invictus Games-2017». У зв’язку з чим готували спеціальний лист до засновника Ігор – принца Гаррі, в якому обґрунтовували, для чого нашим воїнам потрібен цей проект. Його підписували українські воїни та ветерани. Мене попросили також долучитися, – розпочинає розповідь Дмитро. – Я не міг лишитися осторонь, оскільки знав, що так можна допомогти адаптуватися у суспільстві воїнам, нашим побратимам, які зазнали фізичних і психологічних травм у війні. Адже займаючись спортом, віддаляєшся думками від того, що було, перестаєш жити минулим, натомість міркуєш, як виконати завдання тренера, ставиш цілі та йдеш до мети. Спорт – найефективніша реабілітація, тілесна і душевна, яка спонукає до майбутнього. Те, що це направду діє, я перевірив особисто.
– Дмитре, право представляти нашу державу на «Іграх Нескорених» – третіх за ліком та перших для України – вибороли лише п’ятнадцять людей, і Ви серед них. А чи багато було охочих туди потрапити?
– «Ігри Нескорених», які приймало Торонто, проходили у вересні 2017 року. Запрошення на них Україна отримала в серпні 2016 року. Восени того ж року розпочався відбір до збірної. Понад 200 людей подали заявки, з них було обрано, здається, 126 кандидатів. Спочатку для всіх провели спортивні тестування. Наступним етапом стала участь в національних «Іграх Нескорених» – і вже за результатами цього старту було відібрано п’ятнадцятьох для участі у всесвітніх змаганнях. Але і після того ми не відпочивали – наступні півроку тренувалися: самостійно вдома та тричі збиралися у таборі, де готувалися до обраних видів спорту під наглядом тренерів і медиків.
– Завзято готувалися, адже українці показали одні з найкращих результатів у Торонто: 14 медалей (8 золотих та по 3 срібніта бронзові). У цій скарбничці і ваше «срібло», здобуте у стрільбі з лука…
– Так, для участі в «Іграх Нескорених» пріоритетним видом спорту я обрав стрільбу з лука, якою колись займався професійно (Дмитро – майстер спорту міжнародного класу, чемпіон світу серед юніорів, входив до складу національної збірної команди України. – Ред.). Але спробував себе ще й у бігу та плаванні. У цьому і полягає суть «Ігор»: можна позмагатися у будь-якому виді спорту, який подобається, навіть якщо ти не професіонал, а любитель.
Я пройшов кваліфікацію у всіх трьох видах, однак у Торонто виступав у стрільбі та бігу, оскільки у плаванні беззаперечним лідером був Павло Будаєвський. Він і представив Україну у цьому виді спорту та переміг у всіх своїх запливах, завоювавши чотири золоті медалі. Щодо мене, то я став другим у стрільбі з лука серед професіоналів, а в забігах на 100 і 200 м фінішував тринадцятим серед початківців.
Загалом у командному заліку (за кількістю здобутих медалей) Україна посіла друге місце, обійшовши 15 країн та поступившись лише господарям змагань – збірній Канаді.
Президент України відзначив медалістів «Ігор Нескорених» державними нагородами за «досягнення високих спортивних результатів, виявлені самовідданість та волю до перемоги, піднесення міжнародного авторитету Української держави». А Дмитра Сидорука нагородили орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Має Дмитро ще одну нагороду – найціннішу – Медаль Захисника Вітчизни.
– Дмитре, як Ви потрапили на війну?
– Отримав повістку у 2014 році під час другої хвилі мобілізації. Я потрапив до 24 механізованої бригади. Готуючись до відправлення на Схід, ми два місяці проходили вишкіл на Яворівському полігоні. І влітку 2014 року приїхали до Луганської області. Коли ми побачили тамтешні реалії, то зрозуміли: те, до чого нас готували, і те, куди ми потрапили, – зовсім різні речі.
Ми пройшли Сіверськ, Лисичанськ, Краснодон, Антрацит. Я не буду розповідати, що робила наша бригада, про нас мало говорили, інколи ми виконували такі операції, про які непотрібно було знати нікому. Ми ніби звичайний підрозділ піхоти, але були трохи далі, ніж передова лінія.
– Є такий вислів: хто говорить, що на війні не страшно, той нічого не знає про війну. Ви пережили багато чого, було ж моторошно, Дмитре?
– Я не можу сказати, чи там було страшно. В тих умовах дуже швидко вчишся абсолютно всьому. Згадую перший день, коли ми прибули на бойові позиції. Відпрацював наш «Град», підкреслюю, не ворожий, а наш. І ми всі припали до землі. До того ми бачили, як стріляє «Град», але щоб так близько! Отоді, можливо, було страшно. Буквально вже за три дні ми навчилися орієнтуватися, звідки і куди стріляють. За тиждень часу вже навчилися бачити розтяжки… Говорити про це нелегко… Ми жили сьогоднішнім днем, було невідомо, чи настане завтра. Але у своїх побратимах я був впевнений, знав, що ніхто один одного не кине….
1 вересня 2014 року, коли бригада військових разом з Дмитром прикривала колону, яка вивозила убитих та поранених з Луганського аеропорту, стався вибух. Загинуло двоє побратимів, а сам Дмитро отримав важкі ушкодження – наскрізь пробило дві ноги та руку, зачепило легеню, поранило плече та пошматувало практично усе тіло уламками, кілька з яких застрягли біля скроні. Після численних операцій воїн вчився ходити заново, а тільки одужав, повернувся назад – на передову.
– Кінцева точка, де мене дозбирували, це шпиталь у Києві. Я і сам не знаю, скільки переніс операцій. За 10 діб реанімації провели близько 12-14. Поки перебував у госпіталі, щодня, зранку й до вечора, зі мною була мама. Мамину підтримку я завжди відчував і на Сході. Вона не бачила того жаху, який був там, але здогадувалась. Нам обом дуже запам’яталася одна телефонна розмова. Тоді на запитання: «Як у тебе, сину?» я відповів: «В Луганську жара, місцями – ГРАД». Вона зрозуміла трохи пізніше, що я не про погоду говорив. Дійсно, «місцями град» – це був сигнал про те, що нас обстрілюють. Тоді ми робили прорив з кільця, і нас просто рівняли з землею, не міг же я напряму їй сказати, що, напевно, звідти не вийдемо. Але якось хотілось попрощатися чи …. – я навіть сам не до кінця розумію, що хотілося у той момент. Мама, напевно, трохи сильніша за мене, і пережила вона значно більше, ніж я.
– Чого ж Ви знову змусили маму хвилюватися й повернулися в зону АТО?
– Я не міг залишити своїх побратимів. У госпіталі вдень зі мною була мама, а коли ввечері вона йшла відпочивати, на зв’язок виходили побратими. Це я від мами приховував, як і те, що збираюся знову поїхати на Cхід. А пізніше, коли вже сказав про свої наміри, то заспокоював її, що я інвалід, тому сидіти мені десь у штабі.
– Здогадуюсь, що поїхали Ви аж ніяк не у штаб…
– Я б ніколи на штаб не погодився!
Мамині молитви вберегли Дмитра, і він демобілізувався влітку 2015 року. Але побратимів не забуває і обов’язково раз на рік зустрічається з ними 1-3 вересня. Ці дні мають особливе значення для чоловіків.
– 20 серпня 2014 року на підрозділи нашої 24 бригади здійснила наступ Псковська дивізія Російської Федерації. Внаслідок затяжного бою противник з втратами відступив. А вже з 24 серпня нашу бригаду почали рівняти з землею… З 1 до 3 вересня ми зазнали найбільших втрат. Якраз у ці дні мене й було поранено.
І тепер в цих числах ми збираємося. Не згадуємо того, що було. Ми знаємо, і не треба про це говорити. Ми просто зустрічаємось, щоб побачити один одного. Ви колись спостерігали, як одне цуценя радіє іншому при зустрічі? На Сході, заступаючи на позиції, ми хоч і були неподалік один від одного – на відстані 500 – але побачитись не могли. Зустрічалися зранку, коли мінялися, та бачачи, що всі лишилися живі, тішились як ті цуцики. Сьогодні у цивільному житті навряд чи щось загрожує нашим життям, але ота радість від зустрічі побратимів не зменшується, а навпаки…
Підготувала Наталія Васьо
