Він завжди називає речі своїми іменами. І точно знає, якими повинні бути митці. У Києві відомий український художник, директор Одеського художнього музею Олександр Ройтбурд презентував виставку «Любов до трьох колористів та закохана дівчинка з гітарою». Це наповнений жагою до життя десяток робіт, які показують глибину думки і силу почуттів знаного автора. Ними він і поділився з журналістами нашого видання.
П. Олександре, як розвивається сучасне українське мистецтво? Стрімко чи, навпаки, у цій галузі застій?
З одного боку є багато талановитих людей. З іншого – система викладання. Є два провідних виклики для мистецтва – я б визначив їх як диктат ринку і диктат інституцій. Насамперед у митцях я ціную особистість. Зараз є багато молодих митців (я не хочу перераховувати), в яких я цю особистість бачу.
Коли ми говоримо про ці «диктати», то що Ви маєте на увазі?
Ринок потребує від художника догоджати смакам покупців. І вони не завжди цивілізовані. Іноді цей смак – це несмак. Бо багато з тих, хто спроможний зараз витрачати кошти на мистецтво має «гроші першого покоління». Це специфічний такий бекграунд і не завжди освічені в мистецтві люди. Хоча є різні. І я не вважаю, що всі наші покупці – це люди з поганим смаком, але певний диктат ринку є. А щодо диктату інституцій – це першочергово міжнародні організації, які дають гранти. І там, як правило, щоб отримати якесь фінансування, треба відповідати певному ідеологічному мейнстріму, певним критеріям актуальності. Але не все актуальне для розвинутих держав – для європейських держав чи Америки, які можуть підтримувати українське мистецтво – є актуальним для нас. Там існують свої специфічні питання, у нас – свої, і актуальність дуже відрізняється. Наприклад, для нас ще досить актуальна проблема ідентичності, яка сьогодні вже остаточно вирішена в розвинутому світі. З іншого боку, значення таких проблем як гендерні питання, наприклад, щодо України трошки перебільшено. Хоч така проблематика є, вона існує десь на периферії тих викликів, з якими зіштовхнулася зараз Україна. І те саме стосується мистецьких стратегій – від стилістичних до поведінкових. Як художник має позиціонувати себе у суспільстві. Це вже такі певні шаблони, яким митець повинен відповідати.
– Ви очолили Художній музей в Одесі. Чи зажив заклад по-новому з того часу?
Так, щось змінюється, музей стає динамічнішим, змінюється публіка. Трохи змінилися акценти в експозиції, але поки не радикально. Але зміни є. Ремонтуємо якісь зали, знаходимо спонсорів. Був створений Клуб друзів Музею. Не всі з них дуже багаті люди, проте членський внесок у розмірі 30 000 грн. не є дуже обтяжливим для всіх. Музей багато працює з дітьми та молоддю. Ми проводимо лекційні програми освітні програми, поетичні читання. Наша команда навіть запровадила такий жанр як «музейник». Коли у нас читають лекції чи свої твори поети, філософи, грають музиканти. Як форма подарунка Музею, як форма його підтримки.
Чи стало легше молодим художникам організовувати виставки в Музеї?
Музей все ж таки потребує певного цензу, хоча певний відсоток молодих авторів з’явився навіть у постійній експозиції. Проте це не музей сучасного мистецтва. Заклад працює зі старим мистецтвом. У нас є певний діапазон, ми його розширили у бік сучасного, але повністю перетворитися на музей сучасного мистецтва ми не можемо. І не хочемо, бо у нас є класика.
А як зберігати цей баланс, аби і сучасне, нове мистецтво заходило на ринок, було представленим на виставках. І як не забувати старе?
Дотримуватися такого балансу дуже важко, і я це говорю вже десятки років: Україна має негайно поновити державну практику музейних закупівель. І влада повинна створювати мережу музеїв сучасного мистецтва. І не лише в Києві, бо це такий києвоцентричний погляд – може він і буде провідним меседжем – але Україна дуже різна, у ній різні художні школи. І я вважаю, що такими базовими центрами, де в якості «пілотів» почалось би створення музеїв сучасного мистецтва, є і Одеса, і Львів, і Харків, і Дніпро. Де є свої перевірені часом школи, де є люди, які готові це підтримувати. Де є мистецький рух, де є мистецьке життя. Ці пілоти мають стати прикладом для інших міст України. Я вважаю, що необхідно створювати Львівський державний музей сучасного мистецтва. Можливо, в режимі державно-приватного партнерства, бо я знаю людей, які зацікавлені цією ідеєю. Але якась частина колекції може залишатися їхньою приватною власністю, вони можуть виступити частково як оператори цього музею. Було б дуже добре, якби музей в цілому мав державний статус. Те ж саме я кажу про Одесу. І після цього, наприклад, на цей музей подивляться у Франківську, у Тернополі, у Чернівцях, в Ужгороді. Він стане маяком для інших областей регіону.
З Ваших позиції та досвіду, як художникам молодим або тим, що мають ім’я, але трохи призабуваються, залишатися особистістю в мистецтві?
Це те саме, що й говорити про те, як лишатися вільною людиною. Це не професійне, а радше психологічне. Я не буду давати ніяких порад. Кожен вирішує сам для себе.
Митець в Україні може бути «голодним»?
Ні, не може. Це обивательські стереотипи. Ми не мусимо бути голодними. Художник повинен бути успішним, щоб мати можливість і реалізувати свої проєкти, і можливість не знецінитися заради виживання перед тим, що я вже озвучив, – ринком чи інституціями. А гроші – це інструмент свободи художника. Тому митець вільніший, якщо він забезпечений. Тут є ще одна небезпека – стати рабом цих грошей. Це вже з психологічного боку.
Трохи з біографії:
Олександр Ройтбурд – український художник. Наприкінці 2017 р. переміг у конкурсі на посаду директора Одеського художнього музею. Попри спротив депутатів облради, які не проголосували за його кандидатуру, 19 березня 2018 голова Одеської облдержадміністрації підписав із ним контракт на 5 років. Учасник понад 100 виставок і мистецьких проєктів.
Розмовляв Олег Галів
