Майстер спорту міжнародного класу з жиму штанги лежачи, паралімпійський чемпіон України та Європи, рекордсмен, реабілітолог у Центрі відновного лікування «Модричі».
У 1994 році прикрий випадок перекреслив мої сподівання на кар’єру боксера. Я впав із верхівки дерева та зламав хребет, дві руки і п’ять ребер. Відсутність необхідних умінь в лікарів та відповідної металоконструкції помножили мої шанси повернутись до повноцінного життя на нуль. Медики не давали шансів на життя, але я мав свої великі плани.
Через чотири місяці мене виписали в нікуди. Довелось починати все спочатку. Про реабілітацію не йшлось, тому що тоді таких фахівців не було. Я взявся за неї самотужки. Людей на візку у пострадянський період сприймали, як жебраків, я ж зарікся вийти на своїх двох. Та минали дні, тижні, місяці. Коли рахунок пішов на роки – зрозумів, що життя йде повз. Кожного разу на перший чи останній дзвоник, коли однокласники йшли на лінійку, я стояв у вікні та ковтав комок у горлі. Працював по три-чотири години в день на виснаження, а результату не було.
Якось до моєї мами прийшла подруга, чоловік якої мав парну ампутацію ніг. Він глянув на мою «ходьбу по муках» і сказав: «Краще гарно кататись, аніж погано ходити». Тоді я виїхав у світ «на колесах» і став першим студентом на візку в Україні.
У 2006 році вступив в аспірантуру, але відчув, що мій ресурс вичерпується. Проблеми з доступністю не вирішувались. Міська рада не мала коштів, аби забезпечити мене житлом чи автомобілем. Тоді я полишив науку та зосередився на спорті й роботі.
Ніколи не заганяв себе в рамки інвалідності і своїм друзям-пацієнтам, які мали певні ураження, наголошував: «Інвалідність – стан душі. Бар’єри у нашій голові».
У 2012 році здобув «золото» на Чемпіонаті світу у Відні серед фізично здорових хлопців. У тому ж році виконав норматив майстра спорту міжнародного класу. Почались спортивні рекорди, визнання. Коли почалася війна, став для поранених військових живим прикладом того, як можна повноцінно жити на візку. Через три роки долучився до створення одного з кращих реабілітаційних центрів в Україні – «Модричі», де нині є реабілітологом та частиною потужної команди.
Якось я розговорився зі своїм давнім товаришем. Кажу, що після того, як у 2016 році одружився, перестав виступати на спортивних чемпіонатах. Чемпіонат світу вигравав у 2012 році, 2014, 2016, а от у 2018 – жодної відзнаки. Товариш посміхнувся мені і каже: «У 2018 році ти здобув свою найбільшу перемогу, яка з’явилась на світ 20 січня – у тебе народилась донечка». І це так. Сьогодні я знаю, що життя прекрасне і дивовижне. Головне – тримати удар, тримати марку.
Будучи підлітком-боксером, я отримав один важливий урок – не можна опускати рук ні на рингу, ні в житті. Коли опускаємо руки – пропускаємо удар. Для успіху потрібне одне – бажання.
Координатор проекту сторітелінгу «Час історій з Іриною Снітинською» Наталія Кузьма
