Очевидно, що пандемія XXI століття – Covid-19 – залишить немалий відбиток на світовій економіці та бізнесі в Україні зокрема. За даними Центру аналізу публічних фінансів та публічного врядування Київської школи економіки, найбільше «впадуть» податкові надходження до держбюджету – 143 мільярди гривень. Збиток кожного підприємця й зовсім лячно рахувати. Хтось активно перекваліфіковується, налаштовує роботу онлайн, хтось чекає якнайшвидшого закінчення карантину, а хтось розуміє, що 2020 для його підприємства провальний. Про взаємини бізнесу з владою, виклики переорієнтації задля виживання та про те, як не дати кризі себе зламати, поговоримо в інтерв’ю журналу «Егоїст» з відомим львівським ресторатором та підприємцем Андрієм Іоновим.
бізнес
Сидиш вдома, п`єш каву і …працюєш. Саме так виглядає телеробота, або, як кажуть тепер, дистанційна робота. Дизайнери, журналісти, рекламні агенти, ріелтори, ІТ-спеціалісти, художники та багато інших професіоналів можуть створювати якісний продукт, сидячи у зручному кріслі в рідних домашніх стінах. Потрібні лише бажання і згода роботодавця.
Поняття «дім» і «робота» відокремилися ще у ХІХ столітті. У всьому «винна» промислова революція, коли світ відмовився від ручного виробництва і перейшов до великого машинного фабрично-заводського. Люди масово почали «ходити на роботу» на заводи і фабрики.
За 200 років, у 1972, американець Джек Ніллес думав, як зменшити витрати енергії та часу на щоденні поїздки на роботу, щоб розвантажити автомагістралі в час пік. «В той час основну частину працівників (близько 40%) складали ті, хто працювали розумово. Чим займаються працівники розумової праці? Так, вони приїжджають в офіс, телефонують і з кимось розмовляють. Так в чому ж сенс? Навіщо їм сідати в машину і кудись їхати, щоб робити це? Чому б нам не спробувати замінити чимось цю систему і оцінити ефективність заміни», – розповідав Джек своїм друзям. Його ідея була геніально простою: певна частина службовців може виконувати свої обов`язки вдома, а зв`язок підтримуватимуть телефоном.
Останні мовні/язичні «срачі» в мережі Facebook (наприклад, у Дани Ярової) підтверджують те, про що я хотів написати вже давно, але стримувався. Український бізнес поза межами Західної України тотально ігнорує україномовного споживача.
І скільки б я в силу свого лібералізму і толерантності не обходив цю тему, «срачі» довкола мене все одно виникають. Тому що проблема насправді існує, незалежно від того, чи говорю я про неї. Однак попереджу відразу. Я не писатиму про патріотизм, бо вважаю, що російськомовність не заважає бути патріотом України. Я не говоритиму про глобальну політику: якщо людина навіть зараз, після втрати Криму і війни на Сході, не розуміє, що головною технологією загарбника були не автомати російського спецназу, а тотальне залучення людей у російський інформаційний простір – то я навряд чи зможу це змінити. Писатиму лише про те, що є моїм фахом: спілкування бізнесу зі споживачами. І про сферу, яку знаю найкраще: ресторанну.
А в цій сфері у бізнесу на рівні Києва – повний швах у спілкуванні з україномовним споживачем. Я умовно поділив проблему на три аспекти.