Флагман молодої української документалістики, автор гучної роботи «Жива ватра», музикант і батько Остап Костюк розмірковує про індустрію українського кіно, сучасне виховання дітей і моду на зомбі. Розкриває своє бачення патріотичного продукту і пояснює, чому так важливо режисерові сумувати.
– Почнемо з політичної теми, теми Сенцова. Бачив твої фото в соцмережах, де ти виступив на його підтримку. Чи вважаєш ти, що такий підхід до справи допомагає?
– Це абсурдна ситуація. З одного боку, все зрозуміло: вони і до цього робили кроки поза здоровим глуздом, згадаємо Крим. Але ця історія ще більше розсунула межі безглуздя. Минулого року на Docudays UA я зустрів Аскольда Курова, це московський режисер зі школи Разбежкіної, документаліст, незалежний режисер, який, живучи в Москві, знімає фільм про Сенцова. Коли він мені це розповів, я одразу став частиною інформаційного руху на підтримку звільнення Сенцова. Адже якщо така людина має хоробрість працювати з цією темою там, як ми можемо перебувати в тиші тут? До того ж, є приклад Савченко, яку з неминучої тюрми повернула саме увага світу. Речі треба називати своїми іменами. Якщо людина є незаконно ув’язненою, про це треба безустанно говорити. Бо інакше всі забудуть, всі змиряться з надуманим законодавством, політикою і приймуть брехню. Справа навіть не в тому, що він – українець, який сидить у російській тюрмі, це українець, який сидить незаконно в тюрмі за сфабрикованою справою. Якщо в Росії є люди, яким не байдужа відсутність свободи слова, наявність цензури та фабрикування справ, то наші підтримка та увага тут, це найменше, що маємо робити. Розумні люди не мають миритися з нав’язуванням інформацій.