– Сьогодні яєчні не буде, – сумно пробурмотів невисокий міцний болівієць у гарному, але брудному пончо. – Вийшла постанова уряду, що забороняє нам, корінним жителям цих гір, брати те, що належить нам за правом. Поліція обіцяє усіх аймара, які не підкоритися цьому указу, заарештовувати і засилати на рудники у Потосі.
Вже немолодий індієць закінчив говорити до своєї сім’ї з гіркотою у голосі. Зазвичай мовчазний, сьогодні був занадто збуджений та балакучий. Причиною тому став указ уряду Болівії про охорону новоствореного національного парку і заборону на збір яєць рожевих фламінго. Вони, як нещодавно з’ясувалося, були видом, що зникає.
Ось так заходи з охорони, на які болівійська влада погодилась під тиском низки міжнародних організацій, позбавили кілька тисяч місцевих жителів звичного їм яєчного раціону, але врятували від повного зникнення рідкісний вид фламінго Джеймса. Його до 1956 року вже вважали вимерлим.
Країна з казки
Територія сучасної Болівії наповнена воістину дивовижною красою природи та неймовірними тваринами. Фламінго Джеймса, про яких згадували раніше, є лише маленькою частинкою чарівного світу цієї південноамериканської країни. Однак найдивовижнішим місцем у Болівії, а можливо, і у всій Південній Америці, є Салар-де-Уюні.
Сорок тисяч років тому у місці високогірного району сучасного болівійського Альтіплано через низку природних катаклізмів утворилося озеро Мінчін. Через кілька десятків тисяч років воно висохло, залишивши після себе маленькі озера та величезний солончак Салар-де-Уюні – найкрасивіше місце на землі.
Салар-де-Уюні – щось унікальне. На висоті 3700 метрів і площі понад 10 тисяч квадратних кілометрів розгорнулось небо. Відчуття того, що ви потрапили на небо, чудово описує цей шедевр природи. Уявіть собі – безмежний, сліпучо-білий простір, вкритий 10-сантиметровим шаром води (після зимових дощів). Відчуття вашої присутності тут – унікальне. Розумієш, як виглядає рай.
Зазичай яскраво-білий протягом року, навесні та влітку, після нетривалих дощів, що приходять із Тихого океану, Салар-де-Уюні перетворюється у величезне дзеркало. Поверхня віддзеркалює білі хмари і синє гірське небо. Усе це має настільки гладку поверхню, що по ньому калібрують супутники та інші космічні прилади.
Коли вода сходить, солончак стає схожим на гігантську яєчну шкаралупу, збільшену в мільярди разів. Поверхня висохлого озера практично повністю покривається сіткою бортиків, освічених кристалами солі. Комірки сітки формою часто нагадують правильний шестикутник.
Така краса утворюється завдяки тому, що верхній шар солі, висихаючи, розтріскується. Якщо фігури висихають рівномірно, то отримують ідеальну форму, а, як відомо, ідеальна форма – це куля, при усіченні – коло. Тому й ці фігури наближаються до круглої форми, утворюючи гексогени («гексо» – шість, «гон» – кут). Потім із тріщин піднімаються розчини солі з нижніх шарів і кристалізуються. Кристали ростуть, а оскільки вони «затиснуті» з боків, то лише вгору. Так і утворюється нескінченна сітка із кристалічних бортиків.
Все це разом, на тлі застиглих вулканів та гігантських кактусів, справляє незабутнє, абсолютно космічне враження. Це навіть не можна порівняти з жодним природним об’єктом нашої маленької планети.
«Чаку! Чаку!»
Вижити серед високогірного раю непросто. Як же здивували нас невеликі копитні тварини, що живуть у цих краях. Вони схожі на лам і є родичами верблюдів.
Вікуньї відомі світу, перш за все, своєю унікальною вовною: вона у них тепла і найтонша у світі (12 мікромікронів у діаметрі), а окрім того – дуже цінна. Її вартість на світовому ринку перевищує 300 доларів за кілограм, а ціна метра тканини вже становить від 1800 до 3000 доларів. За готові вироби потрібно викласти немало, до прикладу, близько 1500 доларів за шарф. Чоловіче пальто може коштувати навіть 20000 доларів.
Аби отримати цю вовну, тварин доводиться ловити в дикому середовищі, оскільки приручити їх неможливо. І кожну з них можна стригти лише раз на три роки.
Ще в давнину інки надзвичайно цінували цю шерсть, тому носити одяг з вовни вікуньї не міг ніхто, окрім членів королівської сім’ї. Сьогодні, як у часи інків, цих тварин охороняю закон. Коли сюди прийшли іспанці, то скасували усі заборони на полювання. За кілька століть популяція цих диво-тварин значно зменшилася. У 1964 році, коли вікунью зареєстрували як вид, що зникає, їх залишилося тільки 6000 особин. Сьогодні чисельність популяції становить близько 350 000 особин. Аби не допустити браконьєрства, щороку тварин зганяють для стрижки. Однак можна отримати вовну лише від тих особин, шерсть яких довша, ніж 2,5 сантиметра.
За проведення цього щорічного процесу – ритуалу під назвою «чаку» – відповідає співтовариство «Луканас», а організовує – National Council for South-American Camelids. Після усього тварин знову відпускають на волю. Такий ритуал проводився ще із далеких часів до періоду інків. Так люди зверталися до божества із іменем Пачамама (матір землі) та апусів – духів гір, які захищають місцевих жителів у високогір’ї. Завдяки вовні вікуньї вони сподівались отримати гарантію родючості ґрунту та поголів’я тварин.
Вважалося, що вікунья була реінкарнацією молодої прекрасної дівчини, яка отримала пальто з чистого золота, коли дала згоду одному старому жахливому королю на залицяння. У чаку беруть участь члени 700 спільнот та туристи. Їхні голоси зливають в один крик – і весь горизонт заповідника наповнюється вигуками «Чаку! Чаку!». Крики мають підкорити та зігнати докупи цих витончених тварин.
Все починається із дій поліції – місцеві правоохоронці перекривають дороги, аби не лякати тварин під час проведення церемонії. Туристи і жителі збираються разом та створюють живий кордон, тримаючи у руках 2000-метровий шнурок, на якому висять різнокольорові смуги із пакетів та тканини. Усе це не дає тваринам можливості втекти. За останні п’ятнадцять років це дійство стало чудовим способом привабити туристів, у ньому навіть беруть участь місцеві актори, які перетворюються у інків та їхніх слуг.
Перше знайомство. Тітоньки-чоліти
Настільки прекрасною та яскравою є природа Болівії, настільки ж похмурими здаються місцеві жителі. Гнітюче відчуття безрадісності та зневіри починає охоплювати вас з перших кроків по болівійській землі.
У пропускному пункті на перуансько-болівійському кордоні паспорти нам швидко проштампував якийсь похмурий офіцер, махнувши рукою в бік виходу. Ніби сказав: «Ласкаво просимо, дорогі друзі, у нашу чудову країну Болівію». Вийшовши на вулицю, ми відразу познайомилися з першими місцевими жителями, зовнішній вигляд яких не може не дивувати. Особливою рисою Болівії та її беззаперечним екзотичним надбанням є місцеві жінки – тітоньки «чола». Вони схожі на наших вокзальних циганок, але дуже похмурі. Такі жінки одягають великі квітчасті спідниці із безліччю нижніх спідниць, майже, як капуста, мають довжелезні коси та темні обличчя. Від циган їх відрізняє неодмінна наявність на голові капелюшка. Акуратний, красивий «котелок», який незрозумілим чином тримається на чорному, як смола, волоссі, часто кокетливо зсувають на бік голови або на потилицю. Минув лише день подорожі, а ми вже не могли уявити місцеву жінку без цього аксесуару. І саме капелюшки додають похмурим тітонькам неповторної чарівності. Таких персонажів ви точно не зустрінете більше ніде у світі. І варто чітко пам’ятати: перед вами не цигани у капелюшках, а одне з найстаріших індіанських племен Південної Америки – аймара.
Жінок в Болівії можна було розділити на два типи: це власне тітоньки «чола», які гордо несуть свій образ по світу, і «спритні бабки» у капелюшках, що бігають всюди із величезними в’язаними мішками за спиною, в яких вони переносили вже пів-Болівії з однієї частини в іншу.
Нас дуже зацікавила історія такого дивного головного убору, як чоловічий капелюшок зразка позаминулого століття, що раптом опинився на головах індіанських жінок з племені аймара.
Легенда така: почалося усе в 19 столітті, коли якийсь італійський виробник капелюхів (історія не зберегла для нас його ім’я) приїхав до Болівії, аби продавати чоловічі головні убори. Але консервативні болівійці не захотіли відмовлятися від традиційних капелюхів, які носили ще їхні предки. Не зумівши переконати чоловіче населення Болівії, торговець пішов на хитрість. Він взявся за жінок – поширив слух, що ці капелюхи допомагають від безпліддя та полегшують вагітність. Ось нібито з тих пір і ходять болівійські жінки у капелюхах. А ось про болівійців сказати особливо нічого. Наскільки яскраво разом із своєю похмурістю можуть виглядати жінки, настільки безликими здаються місцеві чоловіки.
«Спритні бабусі»
Найзаповітніша наша болівійська мрія – побачити Альтіплано. Аби втілити це у життя, ми організувати маленьку експедицію на позашляховику найкрасивішими тамтешніми місцями. Почали із невеликого містечка Уюні, що розташувалось на краю висохлого соляного озера Салар-де-Уюні.
Як з’ясувалось, потрапити туди не так вже й легко. Ми спізнилися на потяг, що курсує з міста Оруро, тому довелося добиратися на звичайному рейсовому автобусі разом з місцевими жителями, а точніше із найактивнішою їхньою частиною – «спритними бабками». Автобусний термінал міста Оруро нагадував лікарню для душевнохворих. Усі люди навколо бігають, безперервно при цьому щось вигукуючи і розмахуючи руками. Усі штовхаються. Хтось вантажить у багажне відділення величезні смугасті сумки, хтось запихає туди ж по десять автошин та коробки з курячими яйцями. Усюди гамірно, усі кричать.
Особливим завзяттям при посадці в автобус відрізнялись місцеві бабусі у капелюшках і з величезними мішками за спиною. Мішки ці примотані до спини намертво, тому бабки частенько зіштовхувались одна з одною, щедро при цьому лаючись. У мене на очах одна спробувала залізти на підніжку автобуса, але великий наплічний мішок тягнув її назад. Намагаючись потрапити до автобуса знову і знову, вона таки зірвалася і покотилася мені під ноги, наче колобок.
Поки я допомагав їй встати, бабуся грізно шипіла і плювалася у бік таких же бабусь. Мабуть, вирішила, що її спеціально штовхнули назад. Квитки у нас були із місцями, але все-таки добратися до них краще якнайшвидше, бо ж із цими бабусями могло трапитись всяке. Намагаємося зайти в автобус, але ні. Увірвавшись перед нами, дві бабусі застрягли разом зі своїми мішками між кріслами. Допомогти їм ніхто не хоче, а одна одній вони теж допомагати не збираються. Проштовхуютьсь туди і визволяю із автобусного полону мішок однієї з них. Щось буркнувши під ніс (сподіваюся, що це була подяка) бабка в чорному капелюшку втекла в кінець автобуса, де й сіла, відразу зайнявши два крісла. Друга бабуся, поштовхавшись, влаштувалася спереду. Як тільки проблему заторів вирішили, посадка в автобус отримала більш-менш осмислену форму.
Перед самим відправленням у салон заходять чотири молодих німці, мабуть, теж не встигли на потяг (інших причин, щоб опинитись тут, я не бачу). Хлопці стояли і курили до останньої хвилини, щоб не штовхатися з місцевим населенням. Тепер вони попрямували в кінець автобуса – туди, де сидів чорний капелюх і злісно шипів на всіх навколо.
Починається скандальна сцена, коли німці показують свої квитки і кажуть бабусі, що ці місця – їхні. Чорний капелюх вдає, що нікого поруч немає, а вона – самотня глуха старенька. Нарешті один з хлопців йде до водія, аби попросити допомоги. Той, відчуваючи, що сам не впорається, кличе ще якогось здорованя, і вони удвох буквально за руки і ноги стягують бабку із крісел. Німці сідають на свої місця, а бабуся влаштовується поруч із нами в проході між сидіннями на підлозі. Тим часом водій виштовхує із салону кількох торговців булками і хлібом, що встигли туди заскочити, аби голосно покричати, розхвалюючи свій товар. Змахнувши піт з лиця, водій таки сідає за кермо і рушає з місця. У цей моменти величезна чорна сумка зривається з верхньої полиці і падає просто на чорний капелюшок. Бабка верещить, плюється, але встати не може, тому що до землі її тягне примотаний до спини важкий мішок. Піднімають її усім салоном.
Через годину шляху бабуся врешті вгамувалась і заснула, опустивши голову мені на коліна. Я завмер і боявся поворухнутися, поки вона спала. Бо ж, чого доброго, прокинеться і знову щось влаштує.
Чари Альтіплано
У дні подорожі, які залишились, ми відвідали кілька унікальних місць. Це низка великих гірських лагун з термальними джерелами, куди любили приходити великі колонії рожевих фламінго. Бачили справжню долину гейзерів на висоті 4800 метрів, де сотні фонтанів, що б’ють з-під землі, і фумароли могли звести з розуму, особливо якщо там зустрічати світанок. Неймовірні пустелі і самотні камені, вивітрені до стану засохлого дерева, вулкани, що димлять далеко, і десятки іржавих паровозів, які знайшли свій притулок поруч з містечком Уюні. Усе це вартує цілого роману, а вам, дорогі читачі,залишається лише купити авіаквиток до Ла-Паса, а потім через містечко Оруро дістатися до Уюні. Там – на час стати ніжним ангелом, щоб ходити невагомо по воді і відчувати, як усередині тебе все змінюється на краще.
