Тележурналіст і мандрівник Андрій Мочурад відвідав понад 50 країн. За першою освітою Андрій айтішник, за другою – культуролог. Він викладає в ІТ-школах, працює коучем зі стратегій ведення переговорів. Розробив першу українську стратегічну настільну гру «Галичина». У період з 2013-2014 роки робив репортажі та відеосюжети із гарячих точок з країн Близького Сходу (Сирія, Ірак), Туреччини, Косова, пізніше – з українського АТО. У 2014-2015 роках служив у батальйоні «Айдар», де отримав кілька поранень. Після АТО займався культурними проектами, зокрема виданням коміксів про війну на Сході України. Напередодні нового року вирушив автостопом в Антарктиду, разом зі своїм бойовим побратимом Віктором-Миколою Гаврилюком зняти документальний фільм про станцію «Академік Вернадський» та написати книгу про шалені подорожі автостопом двох відчайдухів Андрія та Віктора через Бразилію та Аргентину в Антарктиду. Мандрівник поділився з читачами журналу «Егоїст» своїми враженнями від захопливих пригод автостопом до Антарктиди та розповів про особливості життя полярників на антарктичний науковій станції «Академік Вернадський».
Андрію, поділіться, як виникла ідея мандрувати Антарктидою. З чого все почалося?
Дитячої мрії потрапити в Антарктиду я не мав. Таким вікном можливостей для мене стало те, що НАНЦ (Національний антарктичний науковий центр) очолив мій знайомий з «Айдару» Євген Дикий. Керівник НАНЦ курує роботу української наукової станції в Антарктиді «Академік Вернадський». Ми зустрілися з Євгеном у Києві, і я його підколов, чи він вже прапор «Айдару» в Антарктиді вивісив. А він відповів ні, бо ще сам в Антарктиді не був. Про полярників завжди було дуже мало інформації, вони були дуже закритою кастою. Закрите коло осіб їздило на станцію, а це дурість! Таке може бути прийнятним для Китаю або Кореї, але аж ніяк не для такої європейської держави як Україна. Євген запропонував знімати фільм про життя на станції, він зможе забезпечити мені харчування та проживання, а добиратися до Антарктиди я повинен самостійно. Ми з другом мусили дістатися Південної Америки самі, а далі нас мав забрати корабель та довезти на станцію. Ця пропозиція прозвучала від Євгена за рік до того, як я потрапив в Антарктиду. Я почав збирати кошти на дорогу та знімальну техніку і подумав, що, мабуть, спробую їхати автостопом.
Автостоп це не тільки бажання зекономити, але і своєрідна філософія мандрів?
Автостоп – це класна пригода. Я розумів, що перетинатиму багато країн, і автостоп дасть мені можливість зібрати інформацію, оскільки я буду спілкуватись з величезною кількістю людей.
У Південній Америці до Вас приєднався Ваш побратим Віктор Гаврилюк, які пригоди Вас спіткали дорогою до Антарктиди?
У Віктора в Бразилії вкрали паспорт і купу інших цінних речей. Ми поновили його дистанційно, оскільки не було сенсу знову повертатися в Україну. Вже по дорозі до Чилі нам повідомили, що, на жаль, місць на кораблі для нас немає, і в Антарктиду ми мусимо добиратися самостійно. Я зрозумів, що починається «хардкор», але в моєму наплічнику – прапори бойових підрозділів, я не можу повернути назад. Про нашу експедицію до Антарктиди не знали: ні інститут Антарктики в Чилі, про нас не знав консул, про нас не знали сезонні науковці, які туди їхали. Ми місяць поневірялися, аби дістатися до Антарктиди. Які тільки пригоди нас не спіткали! Ми шукали, де кинути намет і випадково потрапили в джунглі, в час відпливу ми переходили річки та змушені були тримати важкі наплічники з апаратурою в себе над головою. Були моменти, коли в нас не було їжі: ми ловили молюсків, є навіть відео, де я з палкою женуся за пеліканом. Ми потрапляли на такі потужні вітри, що нас з наплічниками просто зносило. Якось ми «застопили» машину і стали свідками розмови, коли син ділився з мамою бажанням стати наркодилером, і весь діалог точився навколо того, що син не розуміє, чому мама проти такої професії. Це ж нормально продавати коноплю, а мама переконувала сина, що така робота дуже погана. Це повний сюр. Трапилося, що знайшли закинутий будинок лісника та разом з Віктором вирішили зробити стартап. Ми пропонували туристам ночівлю в будиночку за невеликі гроші, але, порахувавши трафік, який виявився дуже малим, зрозуміли утопічність цієї бізнес-ідеї та закрили цей «стартап». Ми зникали зі зв’язку, бо там немає покриття жодного з операторів. Але що п’ять днів нам потрібно було відмічатися в поліцейському відділку, ми дивом вклалися в термін і відмітилися на п’яту добу. На той момент ми вже перебували в міжнародному розшуку. Нас усі шукали – зникли два журналісти (сміється).
А як Вам вдалося «застопити» корабель?
Нам допоміг Євген Дикий, він дав кілька контактів яхтсменів, одна з яхт взяла одного з нас безкоштовно, а інша погодилася за невелику плату. На судні, яким я перепливав протоку Дрейка, перебувало 13 людей. Ми навіть не одягали жилетів, бо немає сенсу: якщо хто-небудь випадає за борт, доки яхта розвернеться і підбере людину, на неї чекатиме переохолодження, яке може стати летальним. В Антарктиді вода температурою 1-2ºС, така особливість. На яхті погано працював насос, і ми час від часу вручну вичерпували воду. Для яхтсменів протока Дрейка, це те саме, що для альпіністів Еверест – найменша помилка може стати фатальною. Там найбільше затонулих кораблів. Але коли ми її переплили, почався новий виток пригод: я добирався до Антарктиди кількома плавзасобами, ночував на островах, готував макарони на вугіллі, «стопив» туристичні кораблі. А кораблів там багато: в Антарктиді розвинена туристична інфраструктура. На одному з островів, де я ночував, побачив три хрести з могилами, але одна із них була розкопаною і тіла не було. Я і досі в здогадках, що могло трапитися з тілом, і куди воно зникло.
– Поділіться з читачами журналу “Егоїст”, розповіддю про саму станцію та її історію.
Станція «Академік Вернадський» розташована на мисі Марина острова Галіндез, збудована вона англійцями в 1953 році як британська станція «Фарадей». У лютому 1996 року британці передали Україні станцію за символічну ціну – один фунт стерлінгів, відтоді вона має назву «Академік Вернадський». Станція не є окремою одиницею, вона – частина міжнародної наукової мережі. Дані, які збирають на різних станціях, зводять в одну систему, частиною якої і є українська станція. І це дуже круто. Це інтеграція України в міжнародну наукову спільноту.
– Скільки часу Ви прожили на станції, які там побутові умови?
Два місяці. Умови проживання були добре забезпечені. Годували нас дуже смачно і ситно. Кухар Василь викладався на повну: щодня ресторанне меню, навіть домашні йогурти готував.
– Розкажіть, будь ласка, про пінгвінів. Це ж така милота…
– Пінгвіни сильно смердять і дуже галасливі. Вони кричать, як кури, та заважають спати. У воді вони дуже прудкі та вправні, а на суші – вайлуваті та комічні. До них можна підходити дуже близько, головне – не бути вищим їхнього зросту. Можна спокійно впритул підійти до пінгвіна, який стоїть на камені. Вороги пінгвінів – чайки, вони крадуть яйця та малих пташенят, але дорослих пінгвінів не чіпають. Коли я знімав відео, де пінгвіни відганяють чайку від трупа родича, відчув, що хтось смикає мене за штани, це був пінгвін, який проганяв мене зі своєї території.
– Яка температура в Антарктиді?
– Як у Львові взимку, але там висока вологість і температура може швидко змінюватися.
– А скільки людей перебувало на станції разом з Вами?
– 37 осіб, але станція не розрахована на таку кількість людей. Постійний персонал на станції, який перебуває там увесь рік, це 12 полярників, а сезонні працівники, які приїжджають проводити наукові дослідження на 2-3 місяці – до 20 осіб. Ротація постійного персоналу проходить щороку.
– Чи відвідують туристичні кораблі та лайнери нашу станцію і як часто?
– Звичайно, і ледь не щодня. В пік літнього сезону кораблі можуть заходити тричі на день, а це інколи сотні осіб. Не раз бачив, як туристи невеликими групами відвідували станцію та інколи навіть заважали роботі персоналу.
– Що було найскладнішим, і які труднощі та виклики перед Вами стояли?
Ніхто досі не зробив такої позитивної хвилі про Антарктиду як це вдалося мені. Чому? Тому що я автостопом добрався до пінгвінчиків. Пінгвінчики в стрічці! Але поміж ними я ділився, проблемами станції, розповідав про наукові дослідження, які там проводять. В дорозі нам було, щиро кажучи, несолодко: ми зіткнулися з опором деяких полярників, нам не було місця в човні, коли полярники виїжджали на дослідження, нам так жодного разу і не дали в користування квадрокоптер, хоча була можливість. Я опинився в трошки патовій ситуації через несприяння частини персоналу станції Вернадського у моїй роботі над фільмом, бо я дійсно вклав багато власних ресурсів, аби зробити гарну стрічку про Антарктиду. Зважаючи на наявну техніку, я зробив гарну зйомку, але я все одно незадоволений.
– Ви, мабуть, перфекціоніст?
Справа не у перфекціонізмі, український пропагандистський продукт має бути якісним, або взагалі немає сенсу його створювати. Знімати фільм мені заважали, але це не було умисно. Заважали недбалістю, недолугістю, забудькуватістю, непідготовленістю. Такі «прикольні» українські риси. А зараз в НАНЦ цікавить, де і коли вийде фільм. Аби з того матеріалу, що я відзняв, вийшов класний продукт, потрібно вкласти ще багато ресурсів, створити візуалізацію, дизайнерську графіку, оформлення. В цій ситуації я знайшов вихід: зараз я працюю над книжкою про мандри до Антарктиди і шукаю ресурси для створення фільму.
– Знаю, що часто при висвітленні інформації про Антарктиду трапляються ляпи журналістів. А які з них найрозповсюдженіші?
На Північному полюсі живуть білі ведмеді, а на південному – пінгвіни, але це журналісти часто плутають і в публікаціях міняють усе місцями. Керівник НАНЦ Євген Дикий ділився зі мною, що в одному з видань журналісти проілюстрували інтерв’ю з ним фотографіями з білими ведмедями. На одному із сайтів я зауважив інформацію, що я їду на Східний полюс… І тому я розумію науковців, які, м’яко кажучи, не люблять медійників. До прикладу, була стаття про те, що українські полярники пройшли протоку Дрейка на лижах…(сміється) На водних лижах за катамаранами…
– Я не можу не торкнутися цієї сторінки Вашої біографії… Ви рік були в АТО у складі добровольчого батальйону «Айдар». Чому Ви пішли добровольцем?
Я не міг не піти, як і багато інших хлопців-добровольців. Питання йти чи не йти для нас не стояло. Це навіть не питання обов’язку. Просто так мусить бути. Я не міг не піти. На війні важлива обережність. Багато летальних випадків на війні трапляються через необачність. Був випадок, коли ми стояли біля Новоайдара чи Щастя і почули постріли, а деякі хлопці ходили без бронежилетів такі розслаблені. Я пам’ятаю свою реакцію: я падаю на землю закочуюся під бустер, пересмикую раму автомата, а хлопці з мене реготали, мовляв, я новачок і усього боюся. В мене є фотографія, на ній – п’ять осіб, та тільки я в шоломі та «броніку», а решта хлопців у футболках і шльопанцях… Так от, я єдиний з присутніх на фото залишився живим. Бронежилет врятував мені життя – я ходив по воду, і куля застрягла в моєму бронежилеті між пластинами, мене врятувало те, що вона не мала повної сили та була на вильоті.
– Ви мали бойові поранення?
– Так, спочатку поранення я ігнорував, перше було в руку. А останнім пораненням я вже не міг нехтувати – це була черепно-мозкова травма, яка сталася після повернення «на передку».
– Війна загострює інстинкти самозбереження, чи, навпаки, там втрачаєш страх?
В бою завжди буває страшно, не боїться тільки дурень. Інстинкт самозбереження реально працює. Страх – це нормально, усі ми живі люди. Коли ми ішли добровольцями, то романтизували війну. Але там стаються жахливі речі. Часто люди ідеалізують добровольців, на жаль, і серед добровольців трапляються кримінальні елементи та «віджимщики», які ідуть туди заради прямого доступу до зброї.
– У Вас шалено-захопливе життя, як Вам це вдається?
Життя дуже непередбачуване. Згадую, як в Сараєво стояв я на мості, де почалася Перша світова війна за рік до 100 її річниці та гадав собі, цікаво, де я зустріну столітній ювілей Початку першої світової. Рівно за рік я зустрів соту річницю війни в окопі під Луганськом з автоматом в руках.
Розмовляла Христина Полубічко
Фото: Андрій Мочурад
