Вступ. Два світи віч-на-віч
Звук удару кам’яної сокири змусив здригнутися відразу кількох людей. В останніх променях заходу ритуал похорону завершився. П’ятьох жінок, що стояли у черзі, одну за одною позбавляли фаланг пальців різкими ударами кам’яних наконечників. Чоловік, який навпочіпки сидів біля багаття, здригався щоразу, коли після страшного хрумтіння…. лунало пронизливе жіноче виття. До цього він звикнути ще не встиг, хоча жив з папуасами близько місяця і бачив таке, через що волосся стало б дибки у будь-якого нормального європейця. Чоловік біля багаття – не папуас, мандрівник чи місіонер. Його звали Ян – і він був льотчиком, якого японці збили у короткому повітряному бою над островом Нова Гвінея. У Яна вцілили над глибинними районами острова, де ще жили ті, які не знали про існування світу білих, жовтих чи коричневих людей. Не знали, що у світі – Друга світова війна. Втім, збитого льотчика підібрали папуаси та прийняли до племені досить радо. На кілька місяців плем’я стало для нього притулком та захистом.
З новою сім’єю Янові пощастило. Вони себе називали Дані, людей не їли, на відміну від канібалів племен Ялі, що жили неподалік – у тій же долині. Це і врятувало Яна, дозволило згодом вибратися з острова та розповісти людям про життя гірських районів Папуа, долини річки Баліем – місця, де час зупинився у кам’яному віці.
Частина перша. На вечерю у нас Майкл Рокфеллер
Наша експедиція прибула до папуаської долини Баліем практично з тією ж метою, що й першовідкривачі у 1938 році. Хотілося на власні очі побачити останні у світі племена кам’яної доби. Ми прагнули хоч трішки доторкнутися до залишків давньої, первісної культури, яка стрімко зникала під натиском місіонерських шмоток, мобільних телефонів та інших переваг розвиненого 21 століття. Однак дещо цілком відрізняло нас від багатьох дослідницьких груп, що побували тут раніше. Ми не мали намірів нав’язувати та підкорювати, тиснути та підкуповувати. Ми прийшли сюди, як друзі, до таких же, як і ми, людей.
До нашого приходу папуаси встигли надивитися від білошкірих вже багато. Майкл Рокфеллер, що прибув у долину Баліем наприкінці 50-х років та бажав прославитися у світі як дослідник-етнограф, платив великі гроші племенам, аби вони нападали на своїх сусідів. У такі моменти він знімав кіно про життя первісних племен середини ХХ століття, а жертви та вбивства його абсолютно не хвилювали. Рокфеллеру – представнику розвиненої західної цивілізації – хотілося лише красивих кривавих кадрів бойових зіткнень войовничих племен Папуа. Але Бог все бачить – і через кілька років човен, у якому плив Майкл, перекинувся. Його напарникам вдалось вибратись на берег, а спадкоємця найбільшої у світі сім’ї мільярдерів виловили папуаси племені Асмат та з’їли на вечерю. Так вони покарали усіх білошкірих, які приносили хаос та руйнування у ці краї.
Частина друга. Первісні мешканці ХХІ століття
Наразі долина Баліем все ще є заповідним місцем для багатьох дослідників та першовідкривачів. У її районі живуть три племені з абсолютно різними звичаями, мовами та традиціями – Дані, Лані та Ялі. Звичай їсти людей зберігся лише у Ялі, але за його викорінення уже багато років тут ведуть боротьбу кілька християнських місій. Дані та Лані – не канібали. Вони дуже люблять їсти свинину, але людське м’ясо не їли вже багато поколінь. Свиня була і є головною валютою та цінністю у племені.
За свиней можна купити собі дружину або навіть кількох (якщо маєш ціле стадо свинок, то 1 дружина дорівнюватиме 5 невеликим його представникам). А ще свині дозволять владнати будь-які суперечки та проблеми, якщо ними відкупитися. Хороша велика свиня коштує близько 2-3 тисяч доларів – і її справді дуже цінують. Натомість людське життя тут особливої ціни не має. Папуаси з радістю позбавляли і позбавляють один одного життя, якщо виникає якась спірна ситуація.
Жінкам у Папуа ведеться несолодко. Донедавна існував звичай відрубувати жінці фалангу одного з пальців рук, якщо помирає хтось із її близьких родичів. Оскільки смертність в Папуа була досить високою, а цьому сприяли самі ж войовничі папуаси, численні хвороби і погане харчування, то у більшості жінок пальців майже не було – цілим залишали лише великий. Саме цей ритуал змушував здригатися американського льотчика Яна, який прожив з папуасами кілька місяців. Офіційно моторошну традицію заборонили вже багато років тому, але ми на власні очі бачили молодих жінок майже без фаланг пальців. І хоч там як місіонери та індонезійська поліція не намагаються змінити традиційний уклад папуасів, це їм вдається дуже погано.
Індонезія на 90% є мусульманською країною, але 90% папуасів, які живуть в Іріан-Джая (а саме так індонезійською називається ця частина острова Нова Гвінея), офіційно є християнами. Такий високий відсоток – заслуга величезної кількості багатих місіонерських та християнських організацій. Місіонери безкоштовно роздають їжу, одяг, вони побудували тут школи та церкви. Звісно ж, напівголі папуаси з радістю почали називати себе християнами, адже за це вони отримують матеріальні блага (і свинину) абсолютно безкоштовно. Їхні релігійні погляди просто купили. Якось ми поцікавилися у сина вождя села Курула, чому він пішов у католики, а не став мусульманином. На це він здивовано відповів, що дилема із вибором храму вирішується досить просто. Син вождя, втім, як і всі Дані, дуже любить свинину, а мусульмани їсти її забороняють. Ось і вибір.
Частина третя. Ялі Мабель та його підлеглі
Вождь села Курула мав ім’я Ялі Мабель. Йому було 52 роки, зовні виглядав міцним та худорлявим чоловіком. Мабуть, за папуаським канонами його вважали найпершим красенем. Ялі був главою роду та, напевно, найбагатшим чоловіком племені – 5 дружин, 3 сини та 4 дочки. Щоправда, деякі з його дружин нагадували зморщених бабусь. Існував ще один цікавий звичай: у разі смерті чоловіка його дружина у спадок переходила молодшому братові померлого. Ось комусь могло бути лише 16 років, а у спадок йому дісталися кілька бабусь, що вже пожили із померлими родичами. Ялі Мабель очолював плем’я вже 15 років – і під його керівництвом воно стало одним із найзаможніших у всій долині Баліем.
На території Іріан-Джаї жило понад 250 племінних утворень із зовсім різними культурними та мовними традиціями. Загалом острів Нова Гвінея – це справжній рай для лінгвістів. За деякими даними, племена на території Іріан-Джаї та Папуа Нової Гвінеї розмовляють у сумі стількома мовами (близько 3000), що це перевищує загальну кількість мов всього світу. Наприкінці ХХ століття у горах південної частини Іріан-Джаї знайшли навіть 2 племені, які спілкувалися між собою мовою жестів.
Перше, що зробили папуаси Ялі Мабель після нашого прибуття в село, – кинулись у запеклий бій між собою. Мабуть, хотіли справити на нас страхітливе враження. За перші п’ять хвилин знайомства із селом Курула біля біля моїх ніг приземлились п’ять чи шість стріл, а також кілька довгих гострих списів. Навколо лунали крики люті та стогін переможених, словом, усе це нагадувало божевільню.
Нарешті бій-вистава завершується, а Ялі видає низький горловий вигук – це команда повертатися у село. Селом називають десяток або трохи більшу кількість невеликих дерев’яних будиночків під солом’яними дахами. У кожному такому поселенні Дані будинки поділяються за своєю приналежністю – є для жінок, для чоловіків, для свиней і для побачень. Чоловіки та жінки ніколи не ночують разом. Ось така давня традиція. Жінка, яка народила дитину, не має права займатися сексом з чоловіком близько 2 років. Це нібито роблять для того, щоб матір могла ексклюзивно вигодувати своїм молоком майбутнього члена племені. Село Курула було і залишається класичним зразком життя племен Дані. Тут – такий собі невеликий втоптаний майданчик із великим кам’яним вогнищем посередині, а усе це оточують невисокі будиночки та огорожа, сплетена із лози.
Частина четверта. Гордовита котек
Грізні воїни, які билися один з одним, на чолі з вождем, а також усі жінки та діти племені шикуються навпроти нас. Так починаються присвячені нам святкування. Жінки з чоловіками співають пісні, а при цьому ще й пританцьовують. Діти весело бігають одне за одним. Деякі підлітки уже мають право носити котеку, тому гордо крокують між дорослими. Котека була і залишається темою для розмов серед білошкірих мандрівників. Це й справді завжди приковує увагу: вперше бачиш абсолютно голого папуаса-чоловіка, а у нього з елементів одягу хіба довгий стручок, який бовтається на причинному місці. Що важливіший чоловік для племені, то довша у нього котека. У вождя Ялі Мабель, якого ми вже знаємо, котека завдовжки була понад метр та гордовито розгойдувалася біля вуха, коли той ходив. Якщо ж чоловік вже зовсім старий або занадто молодий для того, аби вести статеве життя, його нагороджують кривою котекою. Так усім зрозуміло, від кого можна мати дітей, а від кого – ні. Котека, окрім ритуальності, має й іншу функцію – захисну. Вона рятує від мурах, змій та інших тварин, які у достатку живуть поруч із папуасами та намагаються періодично хапнути чоловіків за будь-що.
Частина п’ята. Свято
Співи і танці тривають досить довго, а потім вождь віддає короткий наказ – і з дому для свиней витягують невелике порося. Ось вона – майбутня кривава жертва нашого свята. Ми ж гостюємо у Дані, а яке у них гуляння без свинини до столу? Після знаку вождя з лав воїнів виходить молодий кремезний чоловік із луком в руках. Один точний та вивірений постріл – і стріла пронизує поросяче тіло. Точно така ж стріла стирчала біля моїх ніг годину тому. Якби стрілець був не настільки вправним, вона з таким же успіхом могла прикінчити і мене. Наближається кульмінація свята. Після зажарювання свині біля спільного вогнища ми роздаємо невеликі подарунки – цукерки, цигарки та іграшки для дітей. Усе це отримує вождь, а тоді розподіляє між своїми одноплемінниками, керуючись лише йому відомими правилами.
День нашого перебування у племені Дані завершується. Враження від знайомства з цими дивовижними людьми настільки глибокі, що вже ввечері я почав мріяти про нову зустріч. Але це вже буде зовсім інша історія.
Андрій Андреєв
