Андрій Жбадинський про власну справу, успіх і волонтерство
Понад 20 років тому львів’янин Андрій Жбадинський почав займатися тим, про що мало хто мав уявлення, – виготовленням маркіз для ресторанів і приватних садиб. Тепер його вироби можна побачити не тільки на багатьох вулицях Львова, а й у десятках українських міст. Засновник компанії «Маркіза Львів», колишній військовик, котрий кардинально змінив діяльність, у розмові з «Егоїстом» розповів про власну справу, хобі та волонтерство, а також про створення унікальних маркіз.
- Ваші маркізи нині буквально на кожному кроці. А як було тоді, наприкінці 90-х?
Починав я практично з нуля, у часи, коли не було розвинутої логістики, інтернет тільки з’явився та користувалися факсами й листами. Важко було знайти перших клієнтів, бо ж маркізи все ж доволі дорогі. А для роботи потрібні були спеціальні машинки, столи, інструменти. Уявіть, одна з перших маркіз розміром 12×4 м – за площею як середня квартира.
Нині, коли запитують: «А де ваші вироби?», кажу, що є навіть вулиці з моїми маркізами. Вдячний долі, що мені вистачило сил досягнути бажаного, адже зараз Львів без маркіз уже не уявляю.
- Ваша новинка – це унікальні пантографні маркізи?
Маркізи з’явилися дуже давно, а у Львові понад століття тому – це доводять фото старого міста. Власне, нам вдалося знайти креслення автентичних пантографних маркіз, але виготовляємо їх у сучасній інтерпретації. Вони мають дуже красивий, імперський вигляд. Такі досі роблять у Нідерландах, Німеччині, Угорщині. В Україні ми єдині, хто пропонує ці оригінальні вироби.
Щороку є запит на більш преміальні маркізи, і про конкуренцію в ціні не йдеться. Якісний виріб має бути безпечним, надійним, довговічним і гарним. Я дуже відповідально та ретельно ставлюся до кожного замовлення. Уважно обговорюємо всі деталі, перед тим як почати роботу. Так само про клієнтів слід дбати після продажу маркіз. Це моя репутація. Більшість замовників прислухається до моїх порад, наприклад, щодо вигляду, кольору, висоти монтування маркізи тощо.
- Андрію, ви – колишній військовослужбовець, а з початком вторгнення активно волонтерите…
Так, у 2014–2015 роках служив у добробаті, та через травму хребта завершив військову справу. Однак підтримую зв’язок із хлопцями, всі вони досі воюють в інших підрозділах – пишаюся ними.
Нині активно волонтерю, допомагаю внутрішньо переміщеним сім’ям; доставляємо ЗСУ автомобілі та необхідну техніку. Закликаю читачів долучатися до громадської організації «Львівський Лицар», допомога завжди потрібна!
- До речі, знаю, що любите подорожувати. Як обираєте локації?
Маю правило – не їхати двічі в одне й те ж місто. Друге враження завжди відрізняється від першого. Якщо знову опинився в якійсь країні, прямуй в інший бік. Я люблю спонтанні поїздки, коли ввечері вирішив, а вранці полетів. Найкраща моя подорож – і досі! – була до Індонезії. В Джакарті, просто в аеропорту, вибрали наступний найближчий рейс і туди полетіли. Це неймовірно, прокинувшись у наметі на краю світу, усвідомлювати, що таки добрався сюди.
От мені підкинули ідею поїхати до Антарктиди – маю товариша, котрий туди автостопом доїхав. Але не люблю холоду. Напевно, наступною була б подорож до Бразилії, хотів би побувати в Екваторіальній Африці, Австралії.
Моє хобі – історія. Моделюю військову техніку, організовуємо з однодумцями виставки. Захоплююсь екстремальними видами спорту: стрибками з парашутом, їздою на мотоциклі. Тому й часто стаю пацієнтом лікарні швидкої допомоги. (Сміється.)
- Ви – успішний чоловік?
Так. Вважаю себе самодостатнім. У мене гарне життя, є багато що згадати. Я досягнув усього, чого хотів. Маю двох донечок, яких неймовірно люблю. Звичайно, щоб бути успішним, слід працювати не покладаючи рук; і бути оптимістом навіть попри поразки. Так, це складно, але треба завжди залишатися людиною. Мені дуже подобається, що маю власну справу та не залежу ні від кого. Маю багато друзів, клієнтів, із якими товаришую, певне становище в соціумі – цьому й радію.
Розмовляла Юлія Осим
