Золото і жаби
У світлі яскравого проміння високогірного сонця Перу на поверхні озера спочатку з’явився великий міхур, а за ним – голова Жан Жака. Він старший у групі водолазів, які прочісують дно Тітікаки в пошуках незліченних скарбів інків. Ну, що, знайшли хоча б що-небудь? – збуджено запитав керівник експедиції – сивий, худорлявий, носатий француз.
Ні, порожньо, нічого не знайшли. Тут шукати, як голку в копиці сіна, площа величезна, – прохрипів Жан Жак з під своєї маски.
Смутний носатий француз присів на борт великого очеретяного човна і втупився у відро з водою, де плавала жахливих розмірів жаба. Це було його перше фіаско, до цього ж досягав практично всіх поставлених цілей.
Експедиція закінчувала свою 2-х місячну роботу і покидала береги найбільшого високогірного озера світу ні з чим. Точніше з відкритим гігантським різновидом жаби, розміром близько 80 сантиметрів, але без жодного знайденого грама золота однієї з найзагадковіших цивілізацій – інків. Носатого француза звали Жак Ів Кусто – і він був практично на піку слави. Для експедиції до Тітікаки йому вдалося навіть отримати в своє розпорядження новий малий підводний човен, але і це не наблизило його до розгадки таємниці золота інків. Довелось забиратися ні з чим, дарма що 1976 рік для капітана Кусто був неймовірно вдалим.
Через 12 років спробу пошуку скарбів зробить знаменитий американський журнал National Geographic – і теж безрезультатно. Що ж так хвилювало багатьох дослідників і вчених? Що заховано в темних, холодних водах загадкової Тітікаки?
Скарби тих, хто пішов
Ця історія почалась 16 листопада 1532 року, коли нікому не відомий колишній іспанський свинопас Франсіско Пісарро на чолі загону з 480 таких же, як і він, «блискучих представників освіченої Європи», захопили в полон останнього імператора інків Атауальпу. Звичайно, іспанці не могли перемогти інків у відкритому бою, тому вдалися до обману. Перебивши при цьому близько 6000 осіб особистої свити імператора, Пісарро взяв в полон сина бога сонця. Загалом події іспанської конкісти – це сторінка ганьби для всіх, хто намагався і намагається досі нав’язувати іншим народам свої духовні цінності, свою культуру та релігію. Цю ганьбу не стерти ніколи. Брехня, зрада, жадібність, вбивства, муки, насильство, знищення досягнень іншої високорозвиненої культури – це все супроводжувало священний релігійний завойовницький похід іспанських конкістадорів. Хоча головною його метою було тільки одне – золото.
До появи Пісарро інки мали неймовірну кількість цього золота. Щорічно до їхньої столиці звозили близько 165 тонн золота і 550 тонн срібла. Вчені підрахували, що за час правління інків в головне місто імперії Куско завезли просто неймовірну кількість дорогоцінних металів – від 50 до 100 000 тонн золота і приблизно близько 25 мільйонів тонн срібла. Найголовніше, це за законом імперії інків золото, яке одного разу потрапило в Куско, не мало право залишати стіни цього міста. Тому троє конкістадорів, яких Пісарро послав в Куско повідомити про полон Атауальпи, були просто вражені тим, що побачили.
Місто, його храми, стіни, дахи, пам’ятники вкривали пластини з найчистішого золота. Храм Місяця був повністю оброблений пластинами срібла, а вівтар і божественний лик місяця вагою у 10 тонн – виготовлений навіть тепер рідкісної платини. У трьох посланців Пісарро від побаченого запаморочилось в голові – і вони почали судоржно зривати з дахів і стін все золото, до якого лише могли дотягнутися. Звісно, місцеві не могли цього не помітити.
На наступний ранок величезна кількість золотих виробів, що зберігалися в храмах і палацах, почали безслідно зникати. Пісарро зі своїм загоном після прибуття вивіз і розграбував все, що міг. Але за свідченням самих перуанців, йому вдалось вкрасти лише чверть того, чим володіли інки. Ось тут наша історія і наближається впритул до священного озера – Тітікаки.
Озеро кам’яної пуми
Золотих грошей в інки не було. Вважалося, що золото – це сльози сонця. Ними має право володіти тільки одна людина у Всесвіті, син бога сонця – верховний правитель імперії. Золото мало лише ритуальне призначення, а використовували його тільки для виготовлення прикрас для верховного божества, його намісника та міста, в якому він жив. Під час правлінні попередника Атауальпи, верховного інка на ім’я Уайна Капак, навіть виготовили золотий ланцюг довжиною у 250 метрів та вагою у кілька тонн. Його на урочистостях на честь бога сонця насилу тримали близько 300 дорослих чоловіків. Саме цей ланцюг першим і зник в ту фатальну для іспанців ніч грабежу міста. Легенди сучасних перуанців кажуть, що близько тисячі індіанців взяли ланцюг в руки і пішли вночі в бік озера Тітікаки, куди перед цим вже вирушили кілька великих караванів з проклятим металом. Вирішили скинути золото в озеро, де, за віруваннями інків, немає дна.
Існує гіпотеза, що Тітікака – це частина океану, її відрізало від нього після того, як з глибин планети піднялися Кордильєри. Довжина озера – 194 кілометрів, а ширина – 65 кілометрів, тобто його площа більша, ніж Пуерто-Ріко. Можна собі уявити, яке враження справляли на стародавніх індійців ці водні простори, якщо навіть у XXI столітті до всього звиклі туристи стоять перед такою красою в заціпенінні. В будь-якому разі ми, які прибули з сонячної України на береги холодної Тітікаки, були вражені до глибини душі.
За однією з версій, назва озера походить від індіанських слів, що перекладаються як «кам’яна пума». Його форма справді має деяку схожість з контуром цієї тварини. За іншою версією – від слів «олив’яне поле», це пояснює специфічний колір води в озері. Індіанці з давніх часів перетинали води Тітікаки на очеретяних човнах, однак зараз все частіше користуються моторками. Очеретяний човен служить господареві не більше року, а сплести його – справа клопітка. Сучасні індіанці будують човни в основному не для себе, а на потіху туристам. Щоб побачити Тітікаку у всій красі, треба спочатку побувати в Перу, а потім перебиратися на інший берег – у Болівію.
Озеро розташоване на висоті 3800 метрів, вода тут – завжди крижана. Купатися туристам і місцевим жителям можна, якщо лише вони люблять холодні ванни, які навіть обпалюють. На самому озері вже багато століть живе цікаве індіанське плем’я урос – народ із плавучих островів. За однією з місцевих легенд, на берегах Тітікаки розгорілася кровопролитна війна між двома братніми народами кечуа і аймара. Аби не брати у ній участі, індіанці урос сіли на солом’яні човна і попливли на середину озера, б там очікувати закінчення бойових дій. Однак війна затяглася – і урос так і залишилися жити на солом’яних островах. Оскільки острови побудовані з очеретяної соломи, вони не є довговічними. Щоб острів не пішов на дно, його необхідно періодично оновлювати свіжими шарами очерету. На щастя, цього добра на берегах Тітікаки росте величезна кількість.
Саме такі дружні стосунки інків (за легендою, вони вийшли з озера Тітікака) і урос привели до того, що золото, швидше за все, скинули десь на великих глибинах (максимальна – 320 метрів), а таємниця поховання зникла в історії.
Відкриття нових таємниць
Коли наша експедиція приїхала в гості на один із 60-ти плавучих островів Урос, то жодного натяку на знання стародавніх таємниць ми не відчули. Життя тече майже так само, як і сто чи двісті років тому, хоча невеликий відсоток жителів вже користується благами ХХІ століття. Особливо розчулювала наявність сонячних батарей і мобільних телефонів. Але навіть сучасний технічний прогрес поки не допомагає розгадати місце, де лежить золотий запас майже всієї Південної Америки.
Коли ж повернулися на батьківщину, то зі ЗМІ дізналися, що міжнародній підводній експедиції із італійських, бразильських та болівійських вчених вдалося знайти під поверхнею озера затоплений храм та безліч будівель. Це неймовірне відкриття підтверджує легенду про секретні святилища інків на дні Тітікаки. Однак дорогоцінних металів поки не знайшли. Майбутніх дослідників, мабуть, чекають великі відкриття – і ми з вами ще не раз повернемося до берегів таємничого індіанського озера Тітікака.
