Відомий бразильський режисер українського походження Гуто Пашко, творчий доробок якого нараховує близько сотні фільмів, розповів читачам журналу «Егоїста» про українські кінопроекти, життя українців у Бразилії, свої мрії та вподобання.
Гуто, Ви чудово відчуваєте українську ментальність. Як на Вашу ідентичність впливає коріння, що про нього знаєте?
Я є українцем в п’ятому поколінні, мої пращурі виїхали під час першої хвилі еміграції – 120 років тому українська сім’я Пашко із Львівщини емігрувала до Бразилії.
Перша хвиля еміграції припала на у 1895–1897 роки, тоді до Бразилії виїхало близько 20 тисяч українців з Галичини. Агенти італійських пароплавних компаній обіцяли їм дешеві та родючі землі. Приїхавши, українські селяни виявили замість чорноземів непролазні джунглі. В історії української діаспори в Бразилії налічується чотири хвилі.
Остання велика хвиля української еміграції відбулася у 1946–1951 роках. Понад 200 тисяч осіб, колишніх «остарбайтерів», військовополонених, політичних біженців, вояків УПА та інших військових формувань прибули до штату Парана.
Розкажіть трохи про себе. Ваша сім’я – яка вона?
Я народився у багатодітній українській родині в штаті Парана, село – Прудентополіс. Мая мама Сесилія народила одинадцятеро дітей – і я найстарший. Мій батько Іван казав, що перший син – для Бога, хотів, аби я став священиком. Я це відкинув, бо хотів прожити власне життя.
Як же Ваша мама наважилася народити стільки дітей, тепер це звучить просто неймовірно!
Ще донедавна в українців з бразильської діаспори існувала традиція багатодітних сімей. У родинах було вісім-дванадцять дітей, ось у моєї баби було дванадцятеро. Зараз, у зв’язку з глобалізацією, багатодітних сімей вже не багато.
Ви – один із великої родини подалися у творчу професію, як так сталося?
Життя української громади в Бразилії є дуже герметичним – до 11 років я не знав португальської мови. Через це діти у школі насміхалися з мене, тепер це називають булінгом.
Одна розумна професорка, і я їй дуже вдячний за це, побачила, що я плачу. Тоді підійшла до мене і сказала: «Я допоможу тоді вивчити португальську, але не я тебе навчатиму, а ти сам». Щотижня вона мені давала книгу, яку я мав прочитати, а потім переказати. Вчився цілий рік, потім читав книгу – і мав вже письмово коротко викласти сюжет. Так я, мабуть, і став сценаристом (сміється). Дуже часто сценарії до своїх фільмів пишу сам. Я інтенсивно вчив португальську та вирішив відмовитися від усього українського, що було у мені.
Коли вперше потрапив у театр і побачив виставу, для мене то було відкриття, магія. Це була історія з книги, яку зіграли актори. Так і народилася моя мрія стати одним із них.
Згодом я здобув режисерську освіту, бо мені хотілося більшого: самому розповідати історії, вибудовувати гру акторів, контролювати весь процес на знімальному майданчику.
Через роки знову повернувся до свого українського коріння, бо зрозумів, що у ньому – моя сила. Знав, моя душа не заспокоїться, якщо не прийму Україну до свого серця.
Скільки фільмів на українську тематику ви створили?
У моєму творчому доробку їх чотири, а зараз тривають зйомки фільму «Село», який стане п’ятим. Перший фільм Made in Ukraine, який я відзняв вже 20 років тому, порушує проблеми еміграції: життя українських родин у Бразилії, зустрічі з рідними в Україні.
Українське коріння не дає мені спокою – і я мушу це виплеснути з моєї душі та втілити у тому, що вмію робити, – фільмах.
Гуто, як виник задум створити другий український документальний фільм «Іван – назад в минуле» про Івана Бойка? Він – емігрант четвертої хвилі, який став знаним майстром по виробництву бандур, до нього ніхто цим в Бразилії не займався?
Одного дня Іван передав мені щоденники спогадів, де описав свої поневіряння: як працював «остарбайтером» на примусових роботах у Німеччині у 1942 році, а у 1948 році змушений був через переслідування та загрозу життю емігрувати до Бразилії.
Віддав їх мені зі словами: «Я не знаю, скільки років мені Бог ще відпустив. Візьми щоденники. Ти будеш знати, що з ними робити. Я хочу, щоб люди знали, що я пережив».
Першою реакцією була відмова від цього морального вантажу, але згодом я переклав щоденники на португальську мову – і вирішив створити документальний фільм про Івана та його мандрівку до України. На момент задуму фільму Івану Бойку був 91 рік. Він за 68 років свого життя у Бразилії жодного разу не був в Україні. Я підготував проект фільму, йог погодилася профінансувати нафтова бразильська компанія. Таким чином доля фільму вирішилась, але головне слово залишалось за Іваном.
Як він сприйняв звістку про те, що поїде в Україну?
Я сильно ризикував. Купив квитки для Івана, його родини та знімальної групи, забронював готелі, але ще не знав, яку відповідь він дасть. Прийшов до Івана та сказав, що маю для нього подарунок – мандрівку до України, показав квитки. Іван довго не міг у це повірити. Казав, що це занадто велике випробування для нього у такому віці. Але врешті-решт наважився на подорож.
Ви їхали в Україну, але достеменно не знали, що тут чекає. Який був початковий сценарій фільму?
Я підготував кілька варіантів сценарію фільму. Один із них, коли б Іван відмовився від мандрівки. Інший варіант, якби, не дай Боже, через сильні емоції Іван не зміг би її пережити. Визначив місця, в яких ми мали зупинитися: Київ, Львів, Тернопіль, рідне село Івана Конюхи та Миколаїв, де мешкала його рідна сестра.
Головна ідея полягала у тому, що це буде фільм у стилі «роуд-муві», фільм-мандрівка, де ми очима Івана змогли побачити його рідні місця та близьких йому людей.
Як головний герой фільму «Іван – назад в минуле» його оцінив?
Іван сказав мені, що вояки УПА брали зброю в руки, аби захистити свою рідну землю, а моя зброя – це кіно у його найпотужнішому прояві.
Розкажіть більше про Ваш новий документальний проект «Село».
Це повнометражний документальний фільм, що розповість історію роду першого покоління українських емігрантів моєї родини Пашко (по батьковій лінії) та родини Тарнавських (по материнській лінії), які в 1896 році виїхали до Бразилії. Мета проекту – розкрити глобальну історію української еміграції в Бразилії на основі конкретної родини.
Я є кінорежисером, сценаристом та головним героєм фільму. Разом із батьками Іваном та Сесилією ми вирушили у подорож Україною, аби прослідкувати шлях свого родоводу, дослідити історію родини за 120 років: починаючи з від’їзду пращурів з України в Бразилію та до сьогодення. Зйомки фільму тривають від 27 жовтня по 27 грудня 2019 року. Велику частину фільму відзняли в Україні, зокрема в родинних селах Ясенів та Скварява, у Києві, Львові, Золочеві, Бродах, Тернополі, Збаражі, Бережанах та Конюхах.
Ви знали Ваші родинні села по батькові та материнській лініях?
Ще шість місяців тому не знав. Стільки років минуло, ніхто їх не пам’ятав. Я провів велику дослідницьку роботу, аби усе це знайти: шукав в архівах першої хвилі української еміграції Ріо-де-Жанейро, Сан-Пауло, шукав у церковних архівах Прудентополісу.
Мав лише один документ, який зберегла моя бабуся. Там було вказане село Скваржава, тепер – Скварява, однак документ у поганому стані, назва села була закрита печаткою. Завдяки лазерному скануванню ми таки виявили назву. В Скваряві під час цієї подорожі ми знайшли родичку Ярославу. Дуже важко було дослідити родовід мого батька, бо його дід помер в дуже ранньому віці. Важкі були часи, коли пращурі мого батька виїхали з Бразилії. Вони залишили в Україні п’ятеро дітей. На цвинтарі в Ясеневі, родинному селі батька, ми знайшли ці три поховання.
Знаю, що останню сцену фільму відзнімуть на Різдво у Вашому рідному селі, де за святковим столом збереться уся родина. Через скільки часу все буде готове?
Це документальний повнометражний фільм на 80 хвилин. Гадаю, що через півроку він зможе вийти повністю. Матеріалу багато, треба переглянути усі дублі. Історія про маму і тата така велика, що можна відзняти цілий серіал (сміється).
Гуто, за фахом Ви – актор та режисер. Ваша робота – яка вона?
Зараз працюю на студії документальних фільмів GP7 Cinema, де є засновником-партнером. Знімаю серіали для телебачення Бразилії, знімаю художні фільми, які виходять у прокат в кінотеатрах, документальні фільми. Один з останніх моїх проектів – серіал «Задня обкладинка», який розповідає про команду журналістів-розслідувачів традиційного видання. Після розкриття корупційних схем їм загрожує небезпека. До цього проекту залучили 103 актори. У нас в Бразилії корупція сильно розвинена, я цікавлюся політикою – і тому взявся за таку тему.
Ви як режисер беретеся за будь-які кінопроекти чи є винятки?
Навіть якщо мені пропонують суто комерційні кінопроекти, я беруся тільки за такі історії, які мене по-справжньому хвилюють, цікавлять. Праця режисера, дуже важка на ньому лежить відповідальність за весь фільм. Все одно усіх грошей не заробиш (сміється). Тільки за гроші я не працюю. Якщо не пропустив історію через себе, свої емоції, не прожив її, не зможе з неї вийти доброго кіна.
Як українцям в Бразилії вдалося зберегти свої традиції, звичаї, мову до сьогоднішніх днів?
Ще 30 років тому в нашому селі не було струму, ми світили гасовими лампами. Зараз тут є все: інтернет, електрика та інші блага цивілізації. Ще 20 років тому землю обробляли плугом, запряженим кіньми, трактори з’явились тільки нещодавно.
Ми зберігаємо осередок України в Бразилії, називаємо його «малою Україною», у нас є українська церква, українські танцювальні та співочі гурти, українські музиканти. Ми зберігаємо українську мову та традиції, збираємось усією великою родиною на Різдво та Великдень, готуємо традиційні стави.
В деяких селах штату Парана українці досі погано знають португальську мову, бо спілкуються між собою рідною. У нас в Бразилії збереглася «стара» Україна, вона, так би мовити, законсервувалася і не розвивалася, ми говоримо старою українською мовою, якою говорили ще сто років тому.
У Вашій родині заведено готувати традиційні українські страви, які з них Вам смакують найбільше?
Дуже люблю, як мама готує голубці.
Гуто, Ви вже четвертий раз відвідуєте Україну, які емоції це все викликає? Що відчуваєте?
Почуваюся в Україні дуже добре, як в рідній хаті. Тут мій дім також, тут моє коріння. Я – бразилець, але моя душа – українська.
Я мрію приїхати до Львова і пожити хоча б один рік, аби навчитися говорити сучасною українською мовою, відчути Україну зсередини.
Розмовляла Христина Полубічко
