Вузькоспеціалізований блог по металообробці «Дядько Максим» є прикладом успішної україномовної сторінки та нараховує зараз понад 100 000 підписників. Про секрети результативного блогерства та любов до «заліза», яка втілилася у прибутковий бізнес, розповів журналу «Егоїст» блогер та підприємець Максим Когут.
Скільки часу існує блог «Дядько Максим» та як виникла ідея його створення?
Власне, самому каналу вже 10 років, але блог існує років 5-6. Я вів сторінку на одному із російськомовних форумів по металообробці, а Youtube був способом показати, як працює механізм. Наприклад, є двигун, який видає незрозумілі звуки, от щось у ньому тарабанить. На словах це описати дуже важко. Якщо згадати про мої перші відео, то вони були без слів. Усіх їх я закидав на форум. Тоді мій кум розповів, що є таке блогерство, мовляв, люди ще можуть заробляти на цьому гроші. Я йому не повірив спершу, кому ті «залізяки» потрібні?! У мене не було жодного комерційного інтересу, коли почав знімати це як блог. Однак зауважив, що заливаючи відео і залишаючи свій мейл, я рекламую свій бізнес. Це була своєрідна візитівка. Мені ніхто не вірить, але я не знаю, звідки взялися перших 10 000 підписників. Спочатку блог вів російською. Коли у країні поляризувалася ситуація через Майдан, перейшов у ньому на українську мову. Скажу чесно, кількість підписників після цього різко зросла. На фоні інформаційної війни було важко все втримати та не піддатися на провокації, рекорд ботів досягав 200 осіб в день. Я це втримав. Зараз російськомовні підписники, які дивляться мій блог, сприймають його позитивно та адекватно.
На Вашій сторінці зараз понад 100 000 підписників, як вдалось назбирати таку кількість? Поділіться секретами.
Якщо б мені хтось сказав ще 5 років тому, що можна зібрати 100 000 підписників на україномовному вузькоспеціалізованому блозі по металообробці, я б у це не повірив. Завжди думав, що багато переглядів збирають розважальні відео, домашні улюбленці, б’юті-блоги. Секрет в тому, що роблю усе чесно, аудиторія завжди відчуває фальш. У мене була така ідея – зламати стереотипи про людину, яка стоїть за станком. Існує ж образ «засмальцьованого роботяги, який жене халтуру». Але тут все по-іншому: молодий чоловік висміює у своїх відео тих, хто робить неякісно, хто робить брак. Показую якусь неякісну деталь і кажу, що це зроблено за «чекушку».
Мої відео використовують як навчальний матеріал у Львівській політехніці та інших технічних вишах України – і для мене це справді висока оцінка роботи.
Дуже мені запам’ятався коментар одного із підписників. Я добре зробив роботу та продемонстрував наприкінці, як механізм працює, і він написав: «Максиме, Ви розумієте, що таким підходом дискредитуєте людей, які не можуть зробити так само. Мені скаржаться, я показую своєму слюсарю відео, там є чітка методологія, але він не може так само добре це зробити». Має бути якість. Жодна низька ціна не може виправдати халтуру.
Яких принципів Ви дотримуєтесь у блогерстві, адже існує багато правил, як грамотно створити успішний блог?
Часто блогери рекламують на своїх сторінках різну продукцію, а у мене є принцип. Я ніколи не рекламую те, в чому не впевнений. Мені пропонують рекламу, мовляв, безкоштовно пришлемо набір гаєчних ключів, треба про них розповісти. Я кажу: «Нема питань, розповім, але якщо це халтура, я так і скажу про це в блозі». 9 з 10 на це відповідають, що нічого надсилати не будуть. Я багато працював – і тепер моє ім’я є гарантією якості. Мої читачі мені справді довіряють, я це дуже ціную і цим дорожу.
У мене немає жодного відео, де б сказав: «Ставте лайки та підписуйтесь на мій канал». Я сам ніколи у житті не підпишуся на канал, де таке говорять, і не треба мене вмовляти.
Сценарії до відео – це теж не моє. Відкриваю шторку камери, кажу: «Дай Боже щастя і здоров’я вам, дорога родина» і починаю… Це живий контент. Коли ти розслаблений та емоційно відкритий, коли знаєш, що люди тебе сприймають, то все відбувається невимушено та щиро.
Знаю, що Ви отримали срібну кнопку від Youtube, розкажіть, будь ласка, про це більше.
Канал Youtube розробив свою систему нагород. Срібна кнопка – це 100 000 підписників, золота – 1000 000, діамантова – 10 000 000. Коли канал набирає 100 000 підписників, кнопку одразу не дають. Протягом кількох тижнів його моніторять: чи ці підписники не накручені, чи це не боти, дивляться на активність аудиторії. Якщо, наприклад, людина підписалася, але зі свого акаунту зайшла тільки один раз і переглянула твоє відео – такий підписник не зараховується. Адміністрація Youtube все ретельно перевіряє, перш ніж дати таку кнопку.
А чому назва блогу «Дядько Максим», ви – молодий, а «дядько» – це ж про чоловіків солідного віку?
Це прізвисько причепилося до мене ще у школі. Зробили мене завгоспом класу, я відповідав за дрібний ремонт. Хтось із вчителів запитав якось в учнів мого класу, чому щось там не зроблено, а йому відповіли: «Дядько Максим прийде і це зробить». Подумали, що це чийсь тато, а тут я прихожу і все роблю. З того часу це прізвисько до мене прилипло. Так і з’явилася абревіатура блогу «Д. М.» – Дядько Максим.
Ваша фраза «робіть гарно» вже стала мемом і пішла в народ.
Ці слова вилетіли у мене випадково в одному з відео, однак добре зайшли людям. Ділився зі мною виконраб, що коли його бригада робить ремонт, він підходить і каже: «Хлопці, робить гарно». Цю фразу можна застосувати до будь-чого, вона стала позитивним мемом.
Ви вживаєте професійну лексику і знаєте назви усіх деталей, усіх дій в металообробці. Як виходить все пояснити і правильно назвати?
Коли чую розмову геймерів, прогерів, айтішників, то ставлю їм таке ж запитання: «Як ви між собою спілкуєтесь?». Люди говорять своєю мовою. Щиро кажучи, не замислююсь, як це назвати шестерні, вали, шпинделі чи підшипники. Коли цим живеш, то усе виходить автоматично. Якщо чогось хочеш, то шукаєш можливості це вивчити, вдосконалювати, шукаєш людей-вчителів. На моїх книжкових полицях однаково багато технічної та художньої літератури. Головне – постійно вчитися і вдосконалюватися, але коли свою справу любиш, то робити це дуже легко.
За освітою Ви – економіст, але працюєте зовсім не за фахом, як так сталось?
Історія така. Мене ще змалечку тягнуло до техніки, але мій батько, економіст за професією, наполіг на тому, аби я продовжив цю сімейну традицію. Так я вступив до Львівського університету імені Івана Франка на економічний факультет, але матінку-природу не здуриш, все одно мене тягнуло до «заліза». Тато мене дуже критикував за любов до металообробки і казав: «Будеш, як от Дядько Василь, торгуватимеш деталями на базарі». Вже на 5-му курсі університету я почав самостійне життя, сам платив за квартиру та останній курс навчання. Через чотири роки я мав власне авто, свій мотоцикл, квартиру – і батько здався. Тепер він розповідає, мовляв, бачите – Максим мене не слухав, він впертий і досяг усього сам, він такий самий, як я. Дуже вдячний батькам, що вони мене вчасно випхали з Тернополя до Львова. У Львові у мене з’явилося багато шансів для самореалізації.
Коли з’явилася Ваша майстерня дядька Максима і скільки зараз маєте верстатів?
У 14 років я відвідував радіогурток та авіамодельний гурток, все почалося з маленької комірчини, яку для мене виділив батько. Справжнім раєм для мене було потрапити в село до діда, який зробив в гаражі майстерню з верстаком.
Зараз у моїй майстерні 16 одиниць: два токарних, один фрезерний, один розточний, три шліфувальних, два свердлильних, один зубофрезерний, один стругальний, один гравіювальний, одна піч, три наждаки і багато оснащення, зварки та ручного інструменту. Тепер можу сказати, що в мене є повний джентльменський набір інструментів та верстатів, вже нічого не бракує. Це все я збирав протягом 18 років.
Моя особлива гордість – зубофрезерний німецький верстат «Рейнекер» 1942 року, його з Німеччини привіз як трофей. Деякий час він працював, а до мене потрапив вже в неробочому стані. Чудо таке – все масне і чорне, ні документації, ні даних. Я ремонтував «Рейнекер» декілька місяців, повністю всю кінематику, всі стандартні формули вираховував сам. Він працює і досі.
У блозі розповідаєте про унікальність Вашої роботи, в чому вона полягає?
Я не можу робити серійної роботи. У мене є замовник, який каже: «Зроби мені шестерню». Я зробив йому, він каже: «Чудово, зроби мені ще 1000 штук». А я йому відповідаю: «Друже, я художник, а не ксерокс». З погляду бізнесу – це не зовсім правильно, бо якщо є клієнт, є збут і оборот, треба заробляти гроші. Але це можливо, коли є наймані працівники. У мене є один найманий працівник – мій пес Бруно, який мене надихає і вдало доповнює мої відео.
У наш діджітел-вік, коли ремесло – велика рідкість, про які лайфхаки Ви б могли розповісти тим, хто хоче почати робити щось своїми руками? Як їм подолати страх?
Я зауважив таку річ: мене дивляться багато людей, які до техніки не мають ніякого стосунку. Серед глядачів є айтішники, до речі. Кожен чоловік в душі мисливець, він хоче щось вполювати, проявити свою майстерність, зробити щось власноруч.
Якщо ви хочете щось робити своїми руками, то почніть з хобі. Що б ви не робили – робіть це із задоволенням. Не треба одразу рахувати, скільки грошей це вам принесе. Я вважаю, що треба у житті мінімізувати муки та терпіння, а отримувати задоволення. Як каже мій знайомий психолог, має завжди бути певний процент ендорфінів – гормонів, які виділяються, коли отримуєш задоволення. Треба знаходити баланс між роботою і задоволенням, а якщо тобі ще платять за те, що любиш – це взагалі супер.
В такій роботі, як Ваша, дуже важлива безпека. Яких правил дотримуєтесь?
Мій дідо Михайло, еталонний радянський комуніст, якось поїхав до Чехії ще у часи Союзу. Там він запам’ятав напис, що висів в цеху на великому плакаті: «Бог створив людину, але не створив до неї запасних частин». І це вся техніка безпеки. Є таке правило – не будь дурнем, не лізь пальцями до верстата, він помилок не пробачає. Станок треба поважати та боятись, він не гладить. Не працювати, коли перевтомлений, а щодо алкоголю – це взагалі табу. 80% виробничих травм трапляються через нетверезий стан. Існує такий дотепний вислів: «Токар знає техніку безпеки, як свої три пальці».
Гасло нашого журналу «Егоїст» – журнал для справжніх чоловіків. Якими критеріями, на Ваш погляд, повинен володіти справжній чоловік?
Одним з основних критеріїв для мене є те, коли слово не розходиться з ділом: «сказав – зробив». Чесність, відкритість, повага до жінок та дітей. Відповідати за свої слова вчинки, не хизуватися своїми заробітками, не принижувати слабших.
У Вас є ще одне захоплення – байки, розкажіть про нього.
Мотоцикли – моя слабкість. Мабуть, передалося ще від діда, палкого шанувальника мотоциклів. Є у мене старий радянський байк 1954 року ІЖ-49, який має дуже цікаву історію. Мій дідо Михайло від’їздив на ньому 17 років, а потім цей мотоцикл продав. У того чоловіка, якому він продав мотоцикл, байк вкрали наступного дня. З того часу минуло 35 років. Тим хлопцям, які його вкрали, було тоді по 16 років, а коли їм стукнуло 50, то вони мені його продали. Я по фотографіях зрозумів, що це мотоцикл діда. Хочу повністю його відреставрувати, щоб ще мій дід, йому зараз 84 роки, сів і “прокатався”. Дід дуже цього чекає.
Христина Полубічко
