Еверест – це найкращий тест на силу волі та перевірка ресурсу власного організму. Ніхто ніколи вам не дасть гарантії, що ви благополучно зійдете на його вершину. Першим львів’янином, який підкорив найвищу вершину світу, став Роман Городечний, який люб’язно погодився розповісти про це читачам журналу «Егоїст»
– Романе, з чого почалося Ваше захоплення горами?
– Все почалося з Кіліманджаро в Південній Африці, я посперечався, що зійду на неї. В мене був такий період, коли бізнес був стабільним, і хотілося спробувати чогось нового, і от я спробував такий новий для себе формат відпочинку.
– А до того ходили в Карпати?
– Так , я часто все літо проводив у бабусі, яка була адміністратором бази в Гребенові. Але у високі гори не ходив, я і досі не був на Говерлі. Ми зараз з командою будемо робити проект «Перевірений горами». До нього будуть залучені багато людей з різних сфер, в тому числі політики, чиновники, депутати. Думаю, політики, які керують державою, мають мати риси, властиві альпіністам: цілеспрямованість, підтримка друзів, внутрішня сила, «справжність» всередині. Це буде всеукраїнський проект. Суть полягає в тому, що під час сходження на гору, забираємо в учасників мобільні телефони. Усі будуть підніматися в рівних умовах з наплічниками на Говерлу разом з нашою командою. Ця ідея дуже подобається журналістам, вони будуть всебічно її висвітлювати, це сходження пройде у День державного службовця. Вважаю, що для політиків це буде «правильним» піаром.
– Скільки часу і як Ви готувалися до сходження на Еверест?
– Підготовка до підйому на Джомолунгму зайняла близько 6 місяців. Я в свої 38 років кращого самопочуття та фізичної форми, ніж перед підйомом на гору, не мав ще ніколи. В мене була дуже чітка мотивація: я розумів, що треба розраховувати тільки на себе та власні сили. І ми з напарником Дмитром Семиренком щодня скидали один одному відео наших тренувань. В нас не проходило жодного дня без підготовки. Я знайшов собі тренера, щоб краще себе мотивувати, бо не люблю рано вставати. Дуже швидко тренування увійшли в звичку. Я бігав, плавав, займався кросфітом. Крім того, ще я граю у футбол, баскетбол, але в період підготовки до сходження для уникнення травм жодними контактними видами спорту я не займався. Під час підготовки до підйому на Еверест я схуд на 10 кг.
– Ви поєднали сходження на Джомолунгму із благочинною місією – збором коштів для лікування Соломії Шарко, онкохворої дворічної дівчинки. Розкажіть про це більше.
– Оскільки була зацікавленість медіа до нашого походу, ми разом з Іриною Галай (перша українка, що підкорила Еверест) організували прес-конференцію у Львові, і це стало поштовхом до збору коштів, потім підключилися національні канали і після виходу сюжету на «1+1» на лікування було зібрано 4 млн. грн. ще до нашого відльоту в Катманду. Плюс до карми ми отримали (сміється).
– А як проходив заключний підйом, штурм вершини?
– Коли ми штурмували гору з четвертого табору 7900м на саму вершину, то цей підйом не був надто важким, було холодно (–50ºС), але ми були добре одягнені, мали балони з киснем. Найважчими були останні 300 м до намету, коли ми спускалися, були вже всі надзвичайно втомлені та знесилені. Крім того, китайцем намордувались (врятований українцями китайський альпініст – Ред.). Якщо б самі спускались години три, то натомість ішли годин шість.
– Скільки часу Ви провели на самій вершині і що відчули?
– Найбільший кайф – це коли ти переборюєш самого себе, сам себе починаєш поважати, враховуючи увесь час, затрачений на підготовку. М’язова сила на такій висоті як Еверест працює тільки на 25%. На вершині ми пробули 20 хв., впродовж 10 хв. була добра погода, а потім різко погіршилася, почало сильно мести. Так, що і за кілька метрів вже не було нічого видно. Але на самій вершині я відчув шалену ейфорію та неймовірний прилив сил, уся втома, яка була перед тим, зникла. Проте це було тимчасово: як тільки ми почали спускатися, знову відчув виснаження, дуже скоро повернувся до реальності. Існує небезпека: люди, які хочуть подовше побути на вершині, так би мовити «залипають» і можуть залишитися там назавжди.
– Як пройшла адаптація організму до гір та таких складних погодних умов?
– Я швидко адаптувався – за 2-3 дні. Ми жили за природнім біоритмом: сонце встало – ми прокинулися, зайшло – ми лягли спати. В горах мозок розвантажується повністю, не думаєш про проблеми, мені зараз психологічно важче тут, ніж було на там. В горах люди розкриваються дуже швидко і на 100%. Я завжди раджу дівчатам: перед тим, як виходити заміж, візьміть свого хлопця в гори. Це своєрідний фільтр.
– Я знаю, що на Евересті є негласний закон: кожен рятує тільки власне життя. Чому Ви врятували китайського альпініста?
– Ми над цим навіть не задумувалися. З Дмитром ішли на позитивній ноті, хоча була завірюха. Дмитро першим підійшов до китайця і пробував його розговорити. У високих горах трапляється побачити людину, яка вже готова померти. Якщо ти сідаєш десь на шляху, то дуже скоро починаєш впадати в апатію. Дмитро розрухав китайця і запропонував: «Давай його спустимо донизу». А я кажу: «Краще його поставимо між нами». Китайський альпініст загубив окуляри, одну рукавицю і мав проблеми з балоном з киснем. Ми дали йому резервні окуляри та збільшили подачу кисню в балон. І спускалися з ним вниз, я перещіпав йому карабін страховки, він часто падав, але я йому не давав можливості «залипнути» знову. Китайський альпініст згодом мені відписав на скриньку, що благополучно повернувся, дякував, запрошував у гості в Шанхай.
– Ви прийняли рішення зупинитися на ніч в наметах у таборі через проблеми товариша Тараса, розкажіть про це більше.
– У мене почалися проблеми від перевтоми, але вони були терпимі порівняно з Тарасовими. Першу маску Тараса здуло вітром, він мав звичайні альпіністські окуляри, які не закривали обличчя повністю. Був дуже сильний вітер, і обличчя повністю обліпило снігом. Тарас прийняв рішення іти без маски, бо інакше він взагалі нічого не бачив. Наслідком цього стала посічена сітківка ока.
– Чому Ваша команда розділилася на спуску? Ви прийняли рішення залишитися в таборі з Тарасом, а Дмитро вирішив іти вниз до базового табору.
– Тарас був нетранспортабельний, і треба було, щоб хтось з ним залишився. В кожної людини є індивідуальна реакція на висоту. Дмитро висоту переносить погано, для нього був ризик залишатися в таборі. На такій висоті взагалі не рекомендують лишатися надовго, тому що багато людей засинали і вже не прокидалися – там інакший тиск, інакший вміст кисню. Але іншого варіанту в нас не було: шерпи сказали, що вони не йдуть, була шалено погана погода, мело так, що не було видно за кілька метрів.
– Наскільки добре Вам допомагали шерпи в сходженні, я знаю, що за свої послуги вони отримують по 10 000 доларів?
– Будь-яка справа, яка зі спорту переходить в комерцію, стає масовішою, відповідно із втратою якості. Ті шерпи, які були в 90-х роках і які були професіоналами, знали мову, знали правила техніки безпеки, тепер вже старі. Вони були як янголи-охоронці для своїх клієнтів, більше, ніж на два метри не відходили. За контрактом, який підписують шерпи, вони не мають права відходити від клієнта на велику відстань і повинні завжди бачити його в полі зору. Наші шерпи не дотримувались цього взагалі. З шерпом Дмитра незрозуміла ситуація, він зійшов з нами на вершину. На спуску ми його вже не бачили, його наплічник знайшли, а самого шерпа – ні, найвірогідніше, він зірвався у прірву. Це печальна ситуація, але за ризики шерпи отримують великі гроші. Непал – бідна країна, а ці «помічники» – найбагатший прошарок населення. Шерпи – власники усієї інфраструктури довкола Евересту.
– Є відео з 69-річним китайським альпіністом Ся Боюєм, який на протезах в той самий час, що і Ви, зійшов на Еверест. Що Ви думаєте про таких людей?
– Для мене альпінізм – це відпочинок, я не фанатик. Треба чітко розуміти: я не готовий втратити руки, пальці. Мені дуже імпонує гуру альпінізму Сергій Бершов. Він каже: «Мені 71 рік, в мене всі пальці на місці, я стільки вже разів піднімався на цю гору, але вона стояла і буде стояти, а мені з цим жити». Історія з Ся Боюєм мене захоплює (в 1975 році в результаті невдалого сходження через обмороження втратив обидві ноги і тільки з п’ятої спроби підкорив вершину), але я особисто не готовий на такі жертви заради Евересту. Якщо покласти на терези свої амбіції та здоровий глузд, то в мене переважає здоровий глузд.
– Які ще вершини збираєтеся підкорити?
– Любов до гір – це вже вірус. У планах зійти на гору К2, вона друга за висотою в світі, але набагато складніша та небезпечніша, ніж Еверест. Ще є пропозиції спуститися в найнижчу печеру світу та пройти 450 км пустелею.
– Які поради Ви можете дати людям, які ніколи не займалися альпінізмом, але хочуть піднятися у високі гори?
– Недавно у Києві зустрівся з товаришами, які їхали на Кіліманджаро і питали, з чого почати. Перше, що я раджу: спробуй спокійно пробігти 10 км. І не так, щоб потім швидка з інсультом забрала, а на легкому диханні за годину. Якщо вдасться – то це є передумовою того, що можна готуватися до високих гір. Біг чітко проявляє слабкі місця – чи коліна, чи спину. Ще одним важливим моментом є адекватне оцінювання самого себе. Якщо ти ніколи не був у горах, не вартує одразу підніматися на 8000 м. У нас була ситуація, коли здорового чоловіка вертольотом знімали з висоти 2800 м, бо це – його межова висота. Зі мною піднімалася класна команда. Ми майже постійно жартували, часом був і чорний гумор, коли бачили людей, які назавжди залишились на Евересті, накриті наплічниками, підтрунювали один над одним: «Дивись, як будеш лежати, я тебе нести не буду». Коли ідеш сам, то починаєш заглиблюватися в думки: «Важко, холодно, голодно… І навіщо мені це все треба». Тоді ти починаєш себе з’їдати зсередини, і багато хто розвертається та здається, навіть, якщо до вершини залишається кількасот метрів. Важливі фізична, моральна підготовка та хороша команда – усе це дає тобі реальний шанс здійснити сходження.
Розмовляла Христина Полубічко
