Продюсер, одесит, бізнесмен і ведучий Олександр Андросов вважає, що успіх – це внутрішній стан, а не набір зовнішніх регалій. Почуття внутрішньої гармонії і стабільності робить людину щасливішою, ніж перебування в енергіях хаосу і дисбалансу. Успіх – це обирати, чим займатися, з ким підтримувати стосунки і будувати бізнес. Така можливість надається кожному на будь-якому етапі життя.
В умовах сьогодення малий та середній бізнес перебувають в загрозливому стані, здебільшого через високі витрати на оренду приміщень. Із оголошенням карантину та введенням режиму надзвичайної ситуації в Україні влада заборонила здійснювати певні види діяльності – працювати закладам громадського харчування, роздрібної торгівлі, салонам краси, барбершопам тощо. Через це суми виторгів зменшились, а наслідок цього – відсутність можливості платити оренду.
Олександре, ви є президентом West Ukrainian Business Club. Яка основна ціль клубу, його маніфест? Що вкладено в його ядро?
Дуже проста – розвиток! Клуб – це синергія. Ми відрізняємось від інших кластерів та асоціацій тим, що об’єднуємо не бізнеси, а людей. Тих, які прагнуть розвитку.
На мою думку, розвиток має три складові. Першою є розвиток себе через обмін досвідом. Саме обмін досвідом, а не навчання! У нас у клубі дуже диверсифікований бізнес: налічуємо майже 90 учасників, які мають у власності понад 100 компаній.
Нещодавно закритий чоловічий клуб EGOIST club відсвяткував першу річницю свого існування. Багато хто хотів би заглянути за його лаштунки та дізнатися, чим він приваблює справжніх чоловіків, що спонукає найуспішніших представників міста стати його учасниками.
Про створення клубу, його цінності та про те, як сюди потрапити, ми поговорили з жінками, які точно знають, як зарядити енергією та розвинути успіхи чоловіка, – це керівники проекту EGOIST club і його організатори Марія Вінчура та Ірина Добровольська.
Засновник експедиційно-медійного проекту Ukraїner Богдан Логвиненко поділився з читачами журналу «Егоїст» розповіддю про реалізацію унікального задуму, досвід життя за кордоном, філософію подорожей автостопом та порадив 5-топ місць для мандрівок Україною.
Розкажіть, будь ласка, про проект Ukraїner. Як виникла ідея його створення і коли все почалось?
Проект з’явився у 2016 році. Задум Ukraїner виник від бажання змінити сприйняття України як зовні, так і всередині. Початковою була ідея показати за кордоном, що таке справжня Україна. Згодом зрозуміли: самі про свою країну знаємо мало – про те, якими є сучасні українці, якою є жива історія, що твориться на наших очах.
Мультимедійний контент Ukraїner складається із фотографій, відео, текстів, іноді ще додається віртуальна реальність. Силами великої волонтерської команди вже видаємо матеріали кількома мовами (англійською, польською, німецькою, чеською, грузинською, французькою, грецькою), показуючи власну країну так, як це зазвичай роблять світові ЗМІ.
Спільно з Міністерством інформаційної політики ми зробили 260 коротких інформаційних роликів про різні локації в Україні чотирма мовами. Вони ці українські локації презентують за кордоном.
Над проектом Ukraїner працює велика команда волонтерів. Як їх мотивуєте?
Ukraїner став таким, як є, завдяки тому, що до команди проекту долучаються волонтери. Без них усе це було б просто неможливим. У 2016 році нас запитували, що таке медіа-волонтерство, бо це поняття тоді більше асоціювалося з військовими або медичними волонтерами. Ми змогли зібрати надпотужну команду: у проекті Ukraїner зараз працює понад 300 волонтерів. Основною їхньою мотивацією є бажання відкривати Україну для себе. Вони усвідомлюють, що долучаються до чогось більшого – і показують свою країну ще комусь.
Кожен із волонтерів є частинкою великого процесу – і тут дуже важливою є координація. У нас за кожен сектор є відповідальні люди. Той, хто їде з нами в експедицію, після неї вміє робити уже все: від досвіду продюсера до умінь журналіста.
Ігор Кузьмак – голова громадської організації «Форум Львів і майбутнє». Саме ця людина є одним з основних генераторів ідей у команді. Увесь спектр програм, які команда «Форуму» планує реалізувати, вже у розробці. І саме про них пан Кузьмак детально розповів нашим читачам.
Про громадську організацію «Форум Львів і майбутнє» та її цілі
25 травня цього року відбувся другий форум. Перший був у лютому цього року. «Форум Львів і майбутнє» – це громадська платформа, заснована фізичними та юридичними особами для напрацювання різних програм та ідей подальшої розбудови нашого міського середовища. Сегменти бачення програми, які входять у цю розбудову, стосуються базових питань. Наприклад – генеральний план, екологія, транспорт, реформування енергетичного потенціалу міста Львова, гуманітарна політика. Усі ці програми упродовж всього часу між лютим і травнем розглядали різні громадські організації, підприємства, які виявили бажання об’єднатися заради їхньої реалізації. Програма має фундаментальний характер, який для міста Львова повинен дати дуже швидкі рішення для покращення комфорту проживання його мешканців. За основу всіх цих програм береться науково-технічний потенціал міста: університети, інститути, школи лідерства. Також залучають групи бізнесменів, які мають свої невеликі приватні бізнеси, але розуміють, як можна було б покращити комфортність проживання у нашому місті.
Про проблеми міста Лева та ідеї їхнього усунення
Одне із складних бачень етапів розвитку міста – його розширення та набуття статусу повноцінної і чітко сформованої агломерації. Мені як фахівцю важливо те, що зараз ми часто обговорюємо наболіле питання генерального плану міста Львова. У 2019 році дуже багато експертів погодились з тим, що цей план потребує змін та коригування. Власне, на конференції «Форум Львів і майбутнє» ми про це говорили. Також важливий момент, що вже упродовж 20 років державний апарат зовсім не проводив жодної статистики перепису населення. Ми не маємо реальної ситуації по Львову: хто в нас живе, які вікові категорії, які у нас напрямки підприємств, хто і де працює. Така статистика критично важлива для всього, що пов’язано з соціальною політикою. Нам бракує даних. Сьогодні зранку у Львові на захід-схід, з півночі на південь через місто проходить величезна кількість транспорту. Ніхто не знає, чому цей хаос є і з яких причин вони взагалі так рухаються. Ніхто не знає, хто регулює і вже координує роботу транспорту, бо сьогодні у нас купа заторів. Що треба зробити, щоб того не було? Наразі маємо наступне – велику кількість доріг сьогодні непогано і послідовно ремонтують у Львові, але, на жаль, що більше ми їх ремонтуємо, то більшими стають корки. Тоді постає актуальне питання: яка нинішня екологічна ситуація? Ніхто не моніторить питання про хаос через затори. Безумовно, важливо ще те, що зараз велосипедист стає одним з головних учасників руху. Непогано, що наразі започаткували прокладання велосипедних доріжок, але тоді питання в іншому: де вони розпочинаються і де закінчуються? Але, ми сподіваємося, що логіка у цьому всьому є. І сподіваємось, що вона має системність.
Наш ритм набув таких обертів, що часто просто не помічаємо, на якій швидкості несемось по життю. До того, що вважаємо успіхом. Ми прагнемо встигнути усе якомога швидше, досягнути усіх цілей, добитись найкращого результату. А потім швидко ставимо нові цілі – і рухаємось знову до них. Бо, здається, що життя – це рух, рух вперед. А все навколо таке стрімке, все так швидко розвивається.
Немає часу сидіти на дивані, бо в цей момент хтось вже точно здійснює твої мрії, реалізовує твої ідеї, підкорює твої вершини.
У цій безкінечній погоні нам здається, що ще от зовсім трішки – і дозволимо собі відпочинок, дозволимо собі зупинитися і насолодитися плодами своєї праці. Але «час жнив» ніяк не настає.
Забуваємо такі прості істини. Не помічаємо, що для будь-яких змін у житті потрібна зупинка.
Щоб піднятися на вершину гори, ми зупиняємося, аби перевести подих, витерти піт, відновити сили. Щоб пірнути, зупиняємось, аби набрати в легені повітря. Щоб знайти вихід з лабіринту, нам потрібна зупинка, аби зрозуміти, де ми перебуваємо і в якому напрямку продовжити рух.
Ми робимо паузи щоб перегорнути сторінку, перестрибнути калюжу, виміряти пульс, зробити наступний шаховий хід.
Ми легко натискаємо на гальма, наближаючись до поворотів, бо точно знаємо, що на повній швидкості можемо втратити контроль та злетіти у прірву. Але іноді забуваємо пригальмовувати наше життя… І воно несеться з такою швидкістю, що часто – повз нас.
Літо – прекрасний час, щоб дозволити собі зупинитися. Щоб відновити сили і зарядитись новою енергією, перезавантажитись. Можна вирушити у спонтанну подорож, зустрітися з старими друзями, провести день на природі або просто насолодитися свіжим номером журналу «Егоїст».
Головний редактор, Зоряна Войтів
Назарій Шмігель народився у Львові, де створив сім’ю та відкрив власну справу. Бізнесмен родом із звичайної родини – і всього в житті досягнув своєю працею. У час змін в країні Назарій Шмігель не зміг залишитись осторонь – вирішив балотуватись в народні депутати України.
Розкажіть про історію Вашого бізнесу?
Ще в студентські роки я поїхав в США, там вивчав мову та займався будівельними роботами. Це був колосальний досвід, тому коли повернувся до України, то мав чимало бізнес-ідей. У 2012 році відкрив будівельну фірму «Анбуд Україна». Вона зараз успішно працює та займається реставраційними роботами фасадів і фундаментів, а також внутрішнім декором ресторанів. Усі працівники фірми офіційно працевлаштовані, що є принциповим для мене.
А ким Ви є за освітою?
Менеджер зовнішньоекономічної діяльності.
Ви – успішний бізнесмен, чому вирішили балотуватись в народні депутати?
Я регулярно їжджу за кордон по роботі або ж просто подорожую. Коли повертаюсь назад додому, хочеться ледь не плакати. Україна – найбільша держава в Європі, країна багата на надра і за багатьма іншими показниками, окрім одного – рівня життя. І це все мене дуже гнітить, хочу старатися хоча б щось змінити на краще у своїй країні. Люди зараз потребують змін та політичного перезавантаження, як ніколи раніше. І це очевидно із результатів президентських виборів.
Місто-привид, зона-руїна, територія відчуження і найбільшої техногенної аварії. Про Чорнобиль знають у всьому світі. Про нього знімають документальні стрічки, його згадують у художніх фільмах-катастрофах, постапокаліптичний вигляд міста Прип’ять став натхненням для комп’ютерної гри «Сталкер». А 6 травня на американському телеканалі HBO почали трансляцію нового серіалу «Чорнобиль», який неодмінно спровокує ще одну хвилю туристичного інтересу до вже зараз дуже популярної серед іноземців території трагедії.
Ми ж відвідали 30-кілометрову зону напередодні, коли природа ще не повністю ожила і квітуча весна не позбавила ці місця відчуття приреченості та замороженого часу.
Кожен відвідувач Чорнобильської зони їде сюди зі своїх причин і за своїми враженнями. Одним цікаво на власні очі побачити, що таке радіація, хтось хоче зрозуміти, який вигляд ЧАЕС має зараз. Іншим цікаво, як виглядає місто-привид, яке за кілька днів покинули фактично усі мешканці, є ще прихильники фільмів та ігор, які хочуть побачити усі ці сцени наживо та відчути такі емоції максимально гостро.
Кожен відвідувач 30-кілометрової зони відчуження перетинає КПП «Дитятки» зі своїми особистими мотивами та очікуваннями, проте покидають це місце усі як один з відчуттями враження і захоплення, змішаними зі смутком та певним спустошенням. Також у кожного, мабуть, однаково перевищений поріг річного опромінення. Але про все по черзі.
Відвідати знамениті місця можна двома способами – легальним і ні. Нелегально на територію зони можуть провести сталкери – люди, які займаються пошуком та винесенням із зони відчуження артефактів. Вони знають ці місця, як усі свої пальці, можуть показати найцікавіше, провести до найпотаємнішого, відкрити якнайбільше секретів. Проте мінусами такого візиту стає небезпека, порушення закону і щонайменше – адміністративна відповідальність.
Український католицький університет став одним із кращих в країні за порівняно короткий час свого існування. Його випускників хочуть бачити у себе роботодавці, а до ідей та думок університетського середовища прислухаються в авторитетних колах. Зрештою, УКУ доводить на практиці, як може працювати структура без корупції. Тут студент почувається насправді комфортно та має усі умови для самореалізації. Ми поспілкувались з ректором УКУ – отцем Богданом Прахом, аби зрозуміти, як вдалося досягнути такого рівня якісної роботи зі студентами та які плани має університет на майбутнє.
Отче-ректоре, Ви маєте безпосередній зв’язок з молоддю. Які найбільші її проблеми бачите сьогодні?
Кожне покоління має свої перспективи – так воно визначає ідентичність та майбутнє. Старші завжди на молодих нарікають, мовляв, вони безвідповідальні, захоплюються незрозумілою музикою, у них погані звички. Кожне покоління живе в іншій реальності. Воно самостійно мусить дійти до такого рівня свідомості, аби брати відповідальність за своє життя, родину, суспільство, за громаду та державу, врешті – за цілий світ. Тому не можна говорити, що теперішня молодь є якоюсь особливою, тим більше – негативно. Вона чудова, динамічна, спонтанна, вона дозріває, шукає своєї місії у суспільстві.
Сьогодні перед нами – широкий кластер медійних чи масмедійних інструментів, яких колись не було. Ці інструменти можуть допомогти молодій особі швидше дозрівати, зрозуміти своє покликання, осягнути достатній рівень культурної та суспільної відповідальності. Ми писали листи і чекали на відповідь тижнями, а тепер комунікація між людьми та обмін інформацією дуже швидкий на різних рівнях. Маємо до диспозиції швидкісні машини, потяги, літаки, далі – електронні пошти, есемески, вайбери, фейсбуки, твіттери, скайпи… З одного боку, це дуже пришвидшує процес дозрівання та розуміння світу. Однак воно також може силоміць затягнути молоду людину у віртуальний світ комфорту, де помилку завжди можна виправити, а комунікація з іншим стає бездушною. Потім свої помилки важко зрозуміти, а вони часом є необоротними і за них потрібно відповідати. Тоді у живому спілкуванні з’являється нетерпимість, зверхність, брак толерантності.
Щораз важче відмовитись від чогось, що насправді нам не потрібне. І дуже часто ми цим усім пригнічені, маємо засмічений розум, дух, не вміємо селективно обирати те, що насправді допомагає дозріти і примножити. Цей вибір ускладнює велика кількість можливостей здобування інформації, адже вона на нас тисне.
