Захоплення

Коли жінки почали боротися, як їм здається, за рівноправність з чоловіками – вони самі собі підписали вирок. Я вкажу на проблему, до якої це призводить, і запропоную простий для чоловіків і приємний для жінок спосіб, що вирівнює дисбаланс.

Як жінки втрачають ідентичність?

За останні два десятки років жінки одягли на себе штани, увійшли в діловий світ, навчилися приймати великі рішення і брати на себе відповідальність, почали заробляти хороші гроші, відчули себе самодостатніми і здатними управляти слабкими чоловіками. Прекрасно, хай буде так!

Але жінки не помітили одну маленьку деталь – відтепер у них перестали бачити Жінку. Найперше тепер у них бачать їхню роль. Вона – начальник. І тільки. Або ж – вона менеджер з продажу, або касир на заправці, або актриса, або викладач, або офіціантка, або HR.

Що роблять чоловіки? Підіграють. Тому вони для сучасних жінок, насамперед, співробітники, колеги, клієнти, хто завгодно, але – не чоловіки.

Пам’ятаю, як ще під час навчання в університеті хтось гукнув Олену Володимирівну (заступника декана мого факультету) словами: «Жіночко, жіночко, почекайте!». Вона обернулася і, строго дивлячись на автора слів, гордо відповіла: «Я не жінка. Я – заступник декана!».

Його усмішка та голос приковують увагу. Він став успішним диктором, ведучим та навіть актором. Його щасливому шлюбу, життєвій енергії та кар’єрному становищу можна лише позаздрити. Журнал «Егоїст» випитав шоумена Григорія Решетніка про успіхи в кар’єрі, майбутні вибори та про те, якою має бути ідеальна жінка.
– Якою, на Вашу думку, повинна бути ідеальна жінка?
– Вона має подобатись собі, бути цікавою – лише так можна сподобатися обранцю та оточенню. Це має бути самодостатня дівчина з власними інтересами та зайнятістю, але необов’язково професією чи роллю бізнес-леді. Не маю на увазі матеріальні статики. Головне – цікавість до чогось. Тоді жінка буде цікавою й чоловікові. Чоловік має пишатись своєю жінкою, мати про що порозмовляти з нею, має радитися з нею. Краса, почуття, секс, емоції – їм приділяєш увагу на початку стосунків. Все ж таки чоловіки – це така слабка стать (сміється) зі змінами настрою, їх постійно потрібно надихати, підбадьорювати. Жінки більш прагматичні, раціональніші, спокійніші…Ось такою має бути жінка.
– У чому секрет успіху сім’ї Решетнік?
– Мені здається, що у нас співпав оцей механізм «інь та янь». Ми вміємо спілкуватися. Часто стосунки псуються через те, що хтось замовчує, накопичує образи, не відкривається. Треба вміти обговорювати все і йти далі. У нас безліч щоденних завдань, дітки, робота, інтереси… Якщо на чомусь зациклитись, то це може просто розмити стосунки. Безумовно, є любов, почуття, нам цікаво вдвох, ми приділяємо увагу один одному, а не лише живемо заради дітей. Взаєморозуміння, спілкування і не замовчування – мені здається, що кожен має прораховувати певні ризики, які можуть зруйнувати стосунки.

Історія неймовірної мужності та незламної сили волі альпініста Джо Сімпсона, якому вдалося спуститися з однієї із найнебезпечніших гір світу із поламаною ногою.
Джо Сімпсон захоплювався альпінізмом ще зі студентських років, коли навчався у коледжі. У 1985 році з другом Саймоном Єйтсом вирішили підкорити вершину, їхнім вибором стала абсолютно особлива гора – Сіула Гранде (Siula Grande, 6,344 метрів), що розташована в Перуанських Андах. Для підйому Саймон і Джо обрали ніким ще не освоєний маршрут на західному схилі гори, що зробило їхнє сходження ще більш ризикованим та складним.
Джо Сімпсон і Саймон Єйтс зійшли на вершину та здійснили свою мрію, проте шлях цей виявився найпростішою частиною подорожі. Як відомо, найчастіше усілякі халепи з альпіністами трапляються саме під час спуску. Тоді через нещасний випадок Джо зламав ногу. Певний час Саймон спускався із Джо разом, вони були прив’язані один до одного мотузкою. Аби врятувати власне життя, Саймону довелося обрізати мотузку, бо подальший шлях разом був неможливий. Саймон спустився в базовий табір, впевнений, що Джо загинув. Джо впав до ущелини, від важкої утоми заснув та прокинувся тільки вранці. Тоді прийняв рішення спускатися на дно ущелини. Майже увесь свій шлях до базового табору Джо проповз на животі, намагаючись опиратись тільки на здорову ногу. Коли опирався на поламану, здавалося, через пекельний біль от-от втратить свідомість. Їжі у Джо не було, він їв лише сніг, і коли через чотири дні набрів на струмочок, то пив воду з джерельця із неймовірною насолодою. Увесь шлях Джо розбив на невеликі відрізки. завдяки титанічним зусиллям та силі духу змушував себе повзти метр за метром. Через чотири дні Джо дістався до базового табору, де вже ніхто не очікував побачити його живим.

Event-менеджер, ведучий і співзасновник смачної гастрономічної марки «Боїм». Усе це про Олександра Чернологова. Про успішні проекти та досвід він розповів читачам журналу «Егоїст».

Ви – активна людина, берете участь у багатьох проектах, чим займаєтесь зараз?

Завжди роблю те, що дарує радість людям. Зараз я є співвласником гастомарки «Боїм». Також працюю event-менеджером в компанії EPAM Ukraine. І третє моє заняття – проводити вечірки та заходи. Це події різного формату: соціальні, благодійні, розважальні, спортивні, їх відвідує від 10 людей до півтори тисячі учасників.

Ви за освітою фізик, проте жодного дня не працювати у професії. Чому?

Так, я ніколи не працював як фізик. Якось спробував піти вчителювати у школу. Але коли звернувся до міської ради з бажанням викладати фізику школярам, то з’ясувалось, що я 8 чи 10 у черзі на посаду вчителя в львівській школі. Тоді розумів, що це заняття потребує стільки сил, що у мене не вистачить ні власного ресурсу, ні зацікавленості.

Розкажіть про смачну марку «Боїм. Гастромандри», як з’явилась ідея?

Кілька років тому ми вигадали її спільно з двома моїми друзями. На той момент, у 2015 році, був «бум» українських виробників та власних справ. У нас почалось все з того, що на Великдень ми зробили різні наливки і зрозуміли – вдається. Через деякий час спробували зробити закрутки – це була тушонка з гусака, качине конфі, мандариновий конфітюр та соус чимічуррі, який у нас дотепер є в лінійці продуктів. Зробивши це все, ми запросили на дегустаційну вечерю своїх рідних та друзів. Їм сподобалось. Це і стало поштовхом для нас рухатись далі та думати над концепцією.

Все, що було в Таїланді, залишиться на YouTube», – кажуть, жартуючи, туристи. Однак беззаперечним є той факт, що кожен відкриває для себе свій Таїланд. Для когось він – усамітнення з природою і справжній рай на землі, для інших – безкінечні нічні клуби, тусовки та море задоволення.
Життя тут розмірене: робота, обід, відпочинок – все за графіком. Те, чого не встигнуть зробити тайці в цьому житті, надолужать в іншому. Усміхаючись, вони кивають головою і роблять все по-своєму. Мабуть, не випадково слово «тхай» означає «свобода».

А ще – Таїланд називають країною усмішок. Дійсно, тут усміхаються завжди і постійно. Річ у тім, що саме у тайській культурі не відповідати усмішкою на зустрічну усмішку – вважається моветоном. Тайці не напружуються, вони живуть без поспіху. У тайській культурі є спеціальний термін, який визначає стиль їхнього життя, – сабай-сабай. Це буття в комфорті та задоволенні. Водночас жителі Таїланду – дуже стриманий народ. Вони не виявляють почуттів на людях, тут ви не побачите бурхливих емоцій, криків радості та міцних обіймів.

Саме такий підхід до життя у Таїланді базується на концепції «5S». Ерши з них «сабай» – гармонія і комфорт. Вони кажуть: «Складне зроби простим». Санук означає задоволення. Все, що ми робимо в цьому житті, повинно приносити насолоду. Суай (з інтонацією вгору) – краса. Будь-яка річ, будь-яка справа має бути гарною. Супхап – чемність, доброзичливість, усмішка. Це невід’ємні складові у спілкуванні. Супхапхап – здоров’я, яке виявляється у ставленні до себе, у взаємодії з навколишнім світом та у виборі правильного харчування.
Королівство раніше називалося Сіам, тільки у 1939 році країна отримала сучасну назву. Сьогодні слово «сіам» у нас асоціюється уже з такими усталеними термінами, як «сіамські близнюки», «сіамські коти». Ми їх вживаємо у нашій мові, не замислюючись про походження.

Ви знали, що мис Доброї Надії – не найпівденніша крайня точка Африки? А що, будучи головним містом Південно-Африканської Республіки, Кейптаун «дивиться» на північ, а не на південь? А що саме ПАР, а не звичний нам Єгипет, є найтуристичнішою країною Африки? Що в Південно-Африканській Республіці є аж три столиці?

Найуспішніша країна цілого континенту. Одне з небагатьох місць у світі, де поза Антарктикою живуть пінгвіни. Тут розташовані три з шести найпопулярніших туристичних міст Африки, які щороку відвідують мільйони туристів. Знамениті й оспівані, захоплюючі та неймовірно красиві Столова гора та мис Доброї Надії…
Список дивовиж і фактів Південно-Африканської Республіки можна, здається, продовжувати до безкінечності. Країна оповита легендами про красу природи і не найкращі часи для білошкірого населення, яке колись і збудувало ПАР такою, якою ми її знаємо. Самі ж місцеві стверджують, що немає жодної людини, яка б не закохалася у Кейптаун. Але про все поступово.

Йоганнесбург

Processed with VSCO with f2 preset

Йоганнесбург – найбільше місто країни і одне з найбільших на континенті. Саме воно може найкраще розповісти про теперішню ситуацію і сучасну історію ПАР. Якщо коротко, то цю країну збудували європейські колонізатори, які були тут при владі до 1980-х. Темношкіре місцеве населення утискали – обмежували участь у важливих державотворчих та економічних процесах та забороняли займатися інтелектуальною працею. Такий процес легальної расової дискримінації називався апартеїдом. Але все змінилося у 1994, коли до влади прийшли темношкірі та намагались натомість влаштувати апартеїд для білошкірих. Потомки колонізаторів потрапили у немилість, якість життя знизилася, через преференції корінному населенню можливості для працевлаштування почали зникати. Білошкіру еліту країни витіснили з центральної ділової частини міста, проте жити, як темношкірі, вони не почали. Через неосвіченість і непривченість нових керівників користуватися всіма благами цивілізації, захоплений центр міста банально перетворили на засмічену руїну, символом якої зараз є колись найвищий будинок Йобурга (саме так скорочено його називають місцеві жителі та англомовна частина світу). Сьогодні на місці успішного бізнес-району страшно, небезпечно, брудно і непривітно.
Цю ситуацію з центром міста і цілим Йоганнесбургом можна екстраполювати і на всю країну: сьогодні право керувати, впливати на долю ПАР, займати кращі, високооплачувані посади мають ті, кому бракує належної компетенції для виконання таких завдань. Білошкіре населення змушене погоджуватися на те, що пропонують (вдовольняючись залишками колишньої забезпеченості), але в той же час темношкірі продовжують жити, як і колись, у збитих з дошок сараях, накритих іржавою бляхою. Такі поселення тут місцями просто грандіозні. У Бразилії схожі райони називають фавелами, у ПАР – township.
Говорити про визначні місця в такому місті не личить, адже всі тутешні жителі постійно наголошують, що тут небезпечно. Багато з них за ці роки встигли побувати в ролі жертв пограбування чи збройного нападу (наприклад, на перехресті на червоному світлі), тому в один голос наполегливо рекомендують не висовувати носа за межі безпечного району вашого готелю.
І справді – безпечних місць в Йоганнесбурзі не так багато. Це фактично нові ділові і фінансові осередки, одним з яких є Сендтон. Тут є хороші ресторани, працюють офісні центри, біля хмарочосів з бетону і скла стоять сучасні скульптури.
В околицях Сендтона теж досить непогано і цивілізовано, але дух небезпеки не зникає ніде: гарні акуратні будиночки з доглянутими подвір’ями і квітучими садками тут неодмінно оточені високими парканами під напругою. Але навіть у таких житлових комплексах з таунхаусів чи особняків селитися в крайніх, найближчих до парканів будівлях не рекомендують – від потенційних злочинців краще триматись якнайдалі.
Про перехрестя ми вже казали. Хоча деякі креативні прохачі не просто стоять з простягнутими руками чи атакують, а влаштовують на світлофорах короткі перформанси, щоб заробити кілька рандів, поки водії чекають на зелене світло. Ввечері на головних перехрестях фешенебельних районів стоять патрульні, бо навіть тут забезпечені місцеві або туристи не можуть мати певності, що на них не нападуть. З іншого боку, путівники говорять про місто як про осередок сучасного південноафриканського мистецтва з 40 галереями, а про його околиці – як про місця, де можна побачити залишки доісторичних поселень та людей.
Але навіть при цьому відвідати Йоганнесбург дуже цікаво. Хоча б тому що це – зовсім інший світ. Цивілізований і дикий одночасно. З писаними законами і неписаними правилами, які працюють набагато краще. З постійним відчуттям тривоги і напруження. Звісно ж, краще, аби ваш візит до Йоганнесбурга був лише короткою зупинкою на шляху до вражаючих красою країни, про які розкажемо далі.

Свої перші бізнесові кроки Андрій Дзюбан робив майже 20 років тому. Сьогодні його впізнають за такими іменитими закладами, як паб «Дублін», ресторан «Tante Sophie» та кондитерська «Майстерня карамелі». Як змінилось ведення бізнесу у Львові за майже два десятки років і до чого варто бути готовим тим, хто тільки починає свій підприємницький шлях, – в інтерв’ю, спеціально для журналу «Егоїст».
Бувалі бізнесмени часто з іронією дивляться на початківців. А як ви зараз дивитесь на себе того, який починав у «нульових»?
– Коли я починав, то нічого не розумів у ресторанному бізнесі. Це зараз ти відкриваєш інтернет – і там знаходиш будь-які відеокурси. Хочеш – кухарів, хочеш – керівників, як відкрити ресторан, як закрити – знайдеш усе. Зараз безліч інформації, а тоді все відбувалося методом спроб і помилок. А ще – тоді ринок був порожнім. Менша конкуренція, було значно простіше знайти працівників. Якщо 10-15 років тому бістро чи невелике кафе у Львові вдалось би запустити за 30-40 тисяч доларів, то зараз, якщо у тебе менше 100 тисяч, ти нічого путнього не створиш. Зараз є більше можливостей для навчання, є де брати інформацію, але і конкуренція більша, і працівників знайти важче. Якось так.

Важко було зайти у львівський бізнес на початку двотисячних?
– Перше питання – це локація, у якій ти будеш вести бізнес. Ми починали з ринку «Південного». Там відкрили бістро, там набили перші «ґулі» і вчились розуміти базові речі. Не можу сказати, що було дуже складно. З пабом «Дублін» також не важко було, тому що локація тоді і локація тепер – це два різні поняття. Тоді можна було обирати, торгуватися за оренду. Зараз цей ринок значно жорсткіший – тут треба вираховувати все до копійки. Напевно, тоді у нас було більше права на помилку. Та й Facebook ще не було, інформація передавалася з вуст в уста. І, відповідно, помилки, які були, простіше згладжувалися, не вибухало усе так, як це вибухає зараз.

Пам’ятаєте неймовірну перемогу збірної Данії на Євро-1992? У цієї історії є також інший бік, однак він зовсім не веселий, більше того – трагічний, але й чарівний водночас. І мало хто знає про це.

У 1992 році через політичні причини збірну Югославії відсторонили від участі в турнірі, який тоді відбувався у Швеції. Ця подія – типовий «Чорний лебідь» – призвела до того, що замінити югославів запросили збірну Данії. Команда тоді навіть не потрапила на турнір, а гравці відпочивали на курортах. Спочатку ніхто в Данії не повірив в цю новину – казали, що розіграш. Не вірив у це і тренер данців Ріхард Меллер-Нільсон. Згодом, коли усі таки переконались, що ніхто не жартує, футболістів збірної почали збирати з усіх курортів світу. Справа була нелегкою, бо гравці продовжували думати, що це насмішки, і кидали слухавки.

З великими труднощами тренеру вдалося умовити футболістів прибути в розташування збірної. Приїхали не усі – Мікаель Лаудруп конфліктував з тренером і не захотів переривати свій відпочинок. Зрештою, усі в світі розуміли, що Данія їде на турнір в якості статистів.

5 жовтня у ресторані «Park. Art of Rest» відбулася урочиста церемонія нагородження комітетом НОК України у Львівській області юної футбольної команди «КОПА» та кращого спортсмена вересня Павла Коростильова. Команда юних футболістів «КОПА» влітку стала переможцем світового кубка WORLD CUP OF CHILDREN FROM CARE HOMES, залишивши позаду себе 27 країн-учасниць. Юні спортсмени отримали багато привітань, відзнак та подарунків. Командою опікується «Центр Опіки Сиріт» ЛА УГКЦ, а до її складу входять діти-сироти, діти з багатодітних сімей та діти зі шкіл-інтернатів Львівщини. Також за підсумками традиційного опитування спортивної громадськості Львівщини визначили одного з кращих сучасних майстрів кульової стрільби – Павла Коростильова. Нагадаємо, у вересні 2018 року на Чемпіонаті світу з кульової стрільби у Південній Кореї Павло виборов три медалі та здобув олімпійську ліцензію на Ігри у Токіо-2020. У вправі МП-10 Павло Коростильов став чемпіоном світу, у вправі РП-5 – бронзовим призером, а у вправі МП-10 виборов третє місце у командних змаганнях.

Високе четверте місце у вправі ПП-3 дозволило львів’янину стати першим серед усіх українських спортсменів, хто отримав перепустку на Олімпійські Ігри. Участь у заході відділення НОК України у Львівській області традиційно взяли голова комітету Юрій Турянський, керівники спорту міста та області, керівники різних спортивних федерацій. Окрім того, церемонію відвідали чимало почесних гостей, серед яких – призери Олімпійських Ігор, а також Владика Володимир Груц та Уповноважений Президента України з питань дитини Микола Кулеба. Партнери заходу: компанія «Новодім», «Наливки Львова», ТЦ «Скриня», концерн «Хлібпром», Фундація Юрія Турянського «Почни з себе», «Буковиця», енергетична компанія «Тета Тепло», ресторан «Антрекот», «Veronika Family» та журнал «Егоїст».

Редакція «Егоїста»