Засновник експедиційно-медійного проекту Ukraїner Богдан Логвиненко поділився з читачами журналу «Егоїст» розповіддю про реалізацію унікального задуму, досвід життя за кордоном, філософію подорожей автостопом та порадив 5-топ місць для мандрівок Україною.
Розкажіть, будь ласка, про проект Ukraїner. Як виникла ідея його створення і коли все почалось?
Проект з’явився у 2016 році. Задум Ukraїner виник від бажання змінити сприйняття України як зовні, так і всередині. Початковою була ідея показати за кордоном, що таке справжня Україна. Згодом зрозуміли: самі про свою країну знаємо мало – про те, якими є сучасні українці, якою є жива історія, що твориться на наших очах.
Мультимедійний контент Ukraїner складається із фотографій, відео, текстів, іноді ще додається віртуальна реальність. Силами великої волонтерської команди вже видаємо матеріали кількома мовами (англійською, польською, німецькою, чеською, грузинською, французькою, грецькою), показуючи власну країну так, як це зазвичай роблять світові ЗМІ.
Спільно з Міністерством інформаційної політики ми зробили 260 коротких інформаційних роликів про різні локації в Україні чотирма мовами. Вони ці українські локації презентують за кордоном.
Над проектом Ukraїner працює велика команда волонтерів. Як їх мотивуєте?
Ukraїner став таким, як є, завдяки тому, що до команди проекту долучаються волонтери. Без них усе це було б просто неможливим. У 2016 році нас запитували, що таке медіа-волонтерство, бо це поняття тоді більше асоціювалося з військовими або медичними волонтерами. Ми змогли зібрати надпотужну команду: у проекті Ukraїner зараз працює понад 300 волонтерів. Основною їхньою мотивацією є бажання відкривати Україну для себе. Вони усвідомлюють, що долучаються до чогось більшого – і показують свою країну ще комусь.
Кожен із волонтерів є частинкою великого процесу – і тут дуже важливою є координація. У нас за кожен сектор є відповідальні люди. Той, хто їде з нами в експедицію, після неї вміє робити уже все: від досвіду продюсера до умінь журналіста.
Зйомки інколи бувають непередбачуваними. Чи траплялося таке, коли Ви мали намір відзняти один матеріал, а через обставини виходило щось зовсім інше?
Була у нас така історія. Якось зйомки на цілий день скасували – і ми заночували в селі Олефірівка, що на Полтавщині. Один зі студентів Академії лідерства порадив нам: У селі за 10 кілометрів живе чоловік, на подвір’ї якого стоять дивні скульптури. Щоправда, нема дороги, але можете туди поїхати». Ми могли би півдня відпочити, але вирішили подивитися, що це за скульптор.
У селі Панасівка, де мешкає не більше двадцяти людей, живе скульптор і художник Валерій Єрмаков. Подвір’я Валерія не сплутаєш з жодним іншим – там він розмістив свої скульптури, створивши своєрідну галерею просто неба. Валерій захоплюється творчістю Миколи Гоголя та грецькою міфологією. Вчився здебільшого за журналами, без натурниць, жодної мистецької освіти він не має. Свої скульптури та картини митець не продає, а дарує школам та музеям. У свої 79 років – Валерій наймолодший з односельців.
Це знайомство наштовхнуло нас на ідею: влаштувати йому подорож до Греції та відзняти про це фільм. Я написав пост у Facebook про те, що хочемо повезти Валерія в Грецію. Впродовж трьох годин ми зібрали 40 тисяч гривень, а всього нам вдалося зібрати 115 тисяч гривень. До збору коштів долучилися 850 людей. У березні 2018 року скульптор здійснив свою першу мандрівку за кордон. Впродовж подорожі ми зняли документальний фільм, який, ймовірно, вийде в прокат до кінця цього року.
Нещодавно вийшла перша книга проекту Ukraїner, розкажіть про роботу над нею.
У нас завершилося перше коло експедиції і, власне, книга є його підсумком. Ми намагаємось розвивати Ukraїner як інституцію, що досліджує Україну. Книга для нас є порталом для довших історій, їх можна відкрити через QR-код.
Ідея написати книгу з’явилась ще тоді, коли все починалось. Зустрілися якось з Юрком Назаруком – і він запропонував видати її у Видавництві Старого Лева. Тоді зустрілися із керівництвом ВСЛ, вони запропонували зробити це до наступного Форуму видавців у Львові, а ми їм: «Давайте до Книжкового Арсеналу». Вони відповіли: «Та це неможливо, у вас ще незібрана книга». І в результаті неймовірних зусиль ми за місяць зібрали книгу, яка важить 1,200 кілограма, і встигли до Книжкового Арсеналу.
До речі, друге коло експедиції вже почалось. У нове дослідження ми вирушаємо кожні три роки, впродовж цього часу показуємо нові історії. Робимо це у популярному сторітейлінговому форматі, таким чином можемо залучити якомога ширшу аудиторію, а не суто вузьке коло науковців. Зараз намагаємося зафіксувати життя сучасної України. Ці історії насправді невичерпні – на кожен із регіонів виділяємо три тижні, знімаємо по 5 історій. Цим історіям приділяємо багато часу, аби зробити їх довшими та глибшими.
Ви маєте досвід життя за кордоном, кілька років жили у Польщі. Чим життя там відрізняється від України ?
Польща – монокультурна, вона одноманітна, я би сказав – медитативна. Я був в усіх воєводствах, організовував концерти. Для багатьох тамтешніх організаторів це було дивно: приїхав українець організовувати концерти в Польщі. Мав у своєму підпорядкуванні декілька польських гуртів. Я про концерт польського гурту в Польщі домовлявся ламаною польською, але згодом навчився розмовляти так, що мене вже не могли відрізнити від поляка.
Не хотіли “пустити коріння” в Польщі?
Був такий період. Коли президентом України став Янукович, я думав, що залишуся жити там. В Україну повернувся одразу після Майдану. Спочатку жив у Польщі, а потім у Південно-Східній Азії. Коли почався Майдан, я займався промоцією України у світі, зокрема – у Малайзії та Індонезії. У Сінгапурі ми робили події, присвячені українській тематиці, займалися волонтерством, згодом збирали гроші для армії. В Україну повернувся у 2015 році.
Розкажіть, будь ласка, про Ваші подорожі автостопом. Це спосіб зекономити гроші чи своєрідна філософія мандрів?
Не хотів я економити, а збирав історії. Для мене важливо побачити життя країни через людей, яких можна зустріти на вулиці. Хоча це недостатньо репрезентативна вибірка, бо зазвичай ті, з ким я знайомився, відкриті та готові до спілкування. Вони й зупиняються, аби підвезти. Такі люди мають проєвропейські погляди – це був дуже цікавий досвід. Я їздив так з Києва у Лісабон та з Києва у Рим. По Азії їздив частково автостопом, частково найманим транспортом. Я працював гідом, мав туристичні групи, складав їм власні маршрути. Охочих відвідати Південно-Східну Азію набирав через мережу. Усі вижили, словом.
Скільки мов знаєте?
Знаю чеську, польську та англійську. Ще російську, але нею користуюся рідко, та індонезійську, яку вже трохи почав забувати.
Із вашої книги «Перехожі. Південно-Східна Азія» запам’ятався розділ «Лишні речі зайві». Цікаво почуту про Вашу концепцію мінімалізму.
Вона виникла, власне, через постійні переїзди, коли кожна річ тебе мінімально обтяжує. Я іноді знаходжу у наплічнику речі, які поклав туди кілька місяців тому і жодного разу ними не користувався. Розумію, що їх треба або подарувати комусь, або викинути.
Як Ви облаштували квартиру та свій особистий простір?
Моїм простором займається дружина, вона – дизайнер інтер’єрів. У нас білі стіни та дуже мінімалістичний дизайн помешкання. Коли постійно мандруєш та досліджуєш історії людей – бачиш мільйон картинок. Іноді хочеш візуально відпочити від усього, потребуєш чистого простору. У нас дім такий, як blank paint (порожній лист), зручний, аби перезавантажитись.
Кажуть, що іноді один день в подорожі дорівнює кільком рокам, проведеним вдома. Що для Вас подорожі?
Залежить від того, які це подорожі. Іноді важливий час дома, важливий час наодинці, у тиші. Якщо постійно подорожувати і не обдумувати, що з тобою відбувається, – це втрачає сенс. Життя стає калейдоскопом, перетворюється на спорт, в якому ціллю є просто рух.
Мабуть, колись, у дитинстві, мені страшенно хотілося поставити якомога більше пташок із відвіданих країн. Але це ніколи не ставало самоціллю, мені цікавіше пізнавати людей. Навіть у експедиції Ukraїner ми розуміємо, що потрібна перерва. Перед тим, як їхати з одного регіону в інший, ми повинні зупинитись, обдумати все, передивитися відзнятий матеріал.
Ви стали ініціатором Антонич-фесту. Чому саме Богдан-Ігор Антонич?
У нас була команда однодумців. Ми знали, що з дня народження Антонича виповнюється 100 років – більше така дата не повториться і не буде нагоди зробити щось інакше. Це було буквально за декілька місяців до дня народження поета. За цей час ми підготували величезний фестиваль. Окрім того, ще був великий флешмоб у 20 містах, навіть за кордоном. Такий собі міні-формат читання поезії Антонича в громадських місцях. Читали навіть у Москві.
Зараз у команді Ukraїner працюють люди, які 10 років тому організовували Антонич-фест. Люди, які творять зміни в країні. Їх не так багато, але вони так чи інакше об’єднуються.
Ви написали книгу із серії життя видатних дітей про Нестора Махна, Шарля де Голля, Олеся Бердника, Джохара Дудаєва та Романа Шухевича. Шухевич – герой, якого більше знають та шанують саме на Західній Україні. Чому він?
Мені було важливо поєднати різних героїв з різних регіонів. Це і письменник-фантаст Олесь Бердник, хоч він теж не дуже однозначний – йому закидають співпрацю з КДБ. Однак ми маємо цінувати його за внесок в українську літературу. Тут і Нестор Махно із Центрально-східної України, теж не зовсім однозначний. Так, Роман Шухевич – із Західної України.
Джохар Дудаєв теж певним чином причетний до українства, в його армії воювали українці, зараз миротворчий батальйон імені Джохара Дудаєва бере участь у конфлікті на Сході України. Він сформований переважно з чеченців, що були вимушені покинути свою батьківщину. Поступ чеченців у війні з Росією дав розуміння українцям, що таке тюрма народів. Україна отримала свою незалежність досить легко. Через це, ймовірно, і досі продовжує її отримувати.
Ви писали, що Україна займає 8 місце серед найнебезпечніших країн світу. Як, на Ваш погляд, можна змінити цю тенденцію?
До цього, мабуть, треба звикнути. Україна є небезпечною країною, хоча насправді у нас не є небезпечно. Однак за рейтингами – високий ризик тероризму, бо відкрита форма війни. Нам треба з цим жити далі та десь у чомусь брати приклад з Ізраїлю. Це наше становище дає нам можливість швидкого росту. Ми стартуємо з нульової позиції, а з нуля рости на будь-яку висоту легше.
Яких п’ять топ-місць Ви порадили б читачам журналу «Егоїст», щоб відкрити для себе Україну?
Це не буде топ, це буде рендом. Перше – Джарилгач. Острів-коса, розташований у Каркінітській затоці Чорного моря. Він є найбільшим островом в Україні та Чорному морі, займає площу 56 кілометрів. Джарилгач багатий на лиманні озера – їх тут близько 200.
Друге – «Тузлівські лимани». Цей національний природний парк – ланцюг з 13 лиманів у межиріччі Дунаю та Дністра. Ця частина Одеської області зібрала в собі все різноманіття флори та фауни Причорномор’я: у парку можна побачити майже 300 видів птахів, у місцевих водоймах живе близько 60 видів риб, 37 видами представлений тваринний світ (Довідка Ukraїner ).
Третє – «Сколівські бескиди», парк розташований у басейнах річок Стрий та Опір. Там збереглися рештки чистих букових лісів, а також смерекові й ялицеві лісостани. Вік дерев сягає 100 і більше років.
Четверте – село Селезівка, де розташований національний поліський парк.
П’яте – козяча ферма з Наддніпрянщини, де можна попрацювати та пожити. Це може бути як і сільський туризм, так і волонтерство.
Христина Полубічко
