Кожен справжній мандрівник мріє хоча б раз у житті відвідати Нову Зеландію – країну, де досі живуть хобіти, а кровожерливі маорі ловлять туристів і смакують ними теплими вечорами. Кожен турист прагне насолодитися незайманою новозеландською природою, полазити по чудових горах, спробувати чудового місцевого вина у долині Мальборо та відвідати світову столицю адреналіну Квінстаун.
Поїхати у найвіддаленішу країну світу виявилось непросто. Для в’їзду в Нову Зеландію необхідно отримати візу, яка потребує значної кількості документів і коштує $180, а посольства розташовані тільки в Лондоні та Москві. Благо, що є у нас фірми-посередники, які за подвійну плату оформляють всі документи, подають та забирають їх.
Добратися до Нової Зеландії було також складнувато. Для себе я вибрав маршрут Львів-Стамбул-Сінгапур-Крайстчерч-Окленд-Гонконг-Стамбул-Львів. Сумарний переліт в кожен займав 38 годин. Проте це не перешкода для справжнього мандрівника.
Після довгих перельотів я нарешті ступив на новозеландську землю, вдихнув найчистішого повітря та пішов проходити всі паспортно-митні процедури. Уряд забороняє вводити в країну будь-які продукти харчування, медикаменти та багато іншого. Тому кожного туриста в аеропорту прискіпливо оглядають, а при виявленні заборонених речей відразу або накладають величезний штраф, або відправляють назад додому. Про ці обмеження я знав заздалегідь, тому пройшов все швиденько і опинився в одному з найбільших міст країни – Крайстчерчі.
Першим, що впало в око, була абсолютна відсутність людей на вулицях, а всі будинки були не вище двох поверхів. Тільки в центральній частині міста де-не-де можна було натрапити на багатоповерхівки. Як потім виявилось, місто розташоване в активній сейсмічній зоні, а нещодавні землетруси забрали багато життів. Наслідки цих катаклізмів ще довго будуть нагадувати про себе в центральній частині міста, де стоять залишки декількох знищених пам’яток архітектури. Погулявши безлюдним містом та вперше скуштувавши фантастичної місцевої ягнятини, я пішов відсипатись та готуватись до неймовірної мандрівки.
Відпочивши та адаптувавшись до нового часового поясу, група розмістилась в комфортних позашляховиках та вирушила назустріч чудовій природі. До речі, рух у Новій Зеландії лівосторонній, а кермо в автівках – з правого боку. Проте ми швидко призвичаїлись і без пригод провели всю подорож. Виїхавши за межі міста, першим, що ми зауважили були чарівні зелені гори з величезною кількістю ….. овець, яких в країні налічують близько 80 млн і які супроводжували нас протягом всієї подорожі. Після перших 100 кілометрів група добралась до красивих блакитних озер Текапо та Пукакі, котрі довго милували нас своєю прозорою водичкою, в якій відображалась шапка найвищої вершини країни – гори Кука. Погулявши по набережній озер та піднявшись на оглядовий майданчик, ми вирушили далі до підніжжя найвищої гори Нової Зеландії. Після незначного трекінгу через річки, озерця, водоспади вже під вечір ми добрались до місця призначення та змогли помилуватись надзвичайним заходом сонця за могутню засніжену вершину.
Наступного дня ми побачили диво природи – валуни Моеракі. Існує багато легенд про походження цих ідеально круглих каменів, діаметр яких сягає 2 метрів. Одні науковці стверджують, що це яйця динозавра. Інші кажуть, що вони мають позаземне походження. Але туристам якось все рівно – головне зробити гарні фото. Придумуючи нові версії про походження цих куль, ми поїхали ловити пінгвінів. Та коли ми до них добралися, пінгвінчики вже повтікали і залишили позувати нам морських котиків. Ці тваринки чомусь відразу нагадали мене на відпочинку в Туреччині. Лежали собі тихенько на травичці і трошки злились на наглих фотографів, які не давали їм спокійно засмагати.
Дорогою до Данедіна ми зупинялись що 15-20 хвилин. Ні-ні, ніхто не отравився. Просто ми побачили десятки водопадів, гірських річок, охочі змогли скупатись в бірюзовій холоднючій річці та відзняти на свої камери нові і нові гори. Приїхавши в місто, нас очікувало непросте завдання – піднятись по найстрімкішій вулиці у світі. Впоравшись із цим челенджем, ми оглянули університет, вокзал і центр міста, які збудували шотландці ще у XVIII столітті.
Далі наша експедиція вирушила до Тунелю кохання. Кохання не знайшли, проте змогли насолодитись перебуванням над величезним урвищем на березі океану, об який одна за одною розбивалися хвилі. Було відчуття, ніби знаходимось на краю світу в момент Судного дня.
Дорогою в готель ми заїхали оглянути один з найстаріших маяків у світі. Споруда така собі, зате далеко-далеко на скелі танцювала ціла зграя пінгвінів. Для мене досі загадка, як вони можуть видертись на таку висоту практично під прямим кутом зі своїми маленькими лапками.
Наступного ранку у мене був дуже ранній підйом. На нас чекав довжелезний переїзд до місця, яке Кіплінг назвав Восьмим чудом світу – Фіорду зникаючих вершин. Саме ця дивовижа є візитівкою Нової Зеландії, а фотографії звідсіля прикрашають не один мільйон альбомів. Тут гори ніби з’єднуються з небом, льодовики плавно переходять в хмари, а прогулянку в лісі між папоротями та столітніми деревами можна порівняти тільки з казкою. Серцем Фіордленду є затока Мілфорд Саунд. На кораблику ми вирушили оглядати фантастичні водоспади, а наш капітан підпливав до найкращих водоспадів, щоб туристи змогли відчути всю велич та побачити красу цього місця. Нам особливо пощастило, коли над черговим водоспадом з’явилась веселка, і шалені бризки ставали різнокольоровими. Найвідважніші перейшли на верхню палубу і всю дорогу боролися з вітром, який намагався здути якогось необачного туриста і назавжди залишити в цьому захоплюючому місці. Переповнені позитивних емоцій ми вирушили готуватись до найцікавішого дня подорожі – столиці адреналіну Квінстауна.
Квінстаун – невеличке мальовниче містечко, куди збираються туристи зі всього світу, щоб отримати незабутні емоції та забезпечити організм необхідним адреналіном. Тут можна стрибнути з парашутом, політати на параплані, промчати на швидкісному човні по гірській річці та багато всього іншого. Я вирішив втілити в життя свою давню мрію – стрибнути з банджі. Для цього я обрав Kawarau bridge заввишки 43 м. Сказати, що було страшно – це нічого не сказати. Коли виходиш на платформу і дивишся донизу – можна просто накласти в штани. Але дороги назад не було, і вже за декілька секунд щасливий я летів головою донизу. Після незначного занурення в річку я усвідомив, що здійснив ще одну свою мрію. Мокрий і щасливий я повернувся в центр міста та піднявся на пік Боба, звідки відкривається прекрасний вид на місто на березі океану. А ввечері нагородою для мене став один з найкращих бургерів у світі – Fergburger.
Зранку, не до кінця оговтавшись від вражень, група вирушила до мальовничого озера Метісон, в дзеркальній воді якого відображались найвищі новозеландські гори. Надихнувшись озером, ми поїхали на Млинцеві скелі, які отримали свою назву завдяки своєму зовнішньому вигляду. Практично неможливо відрізнити маминімлинці, складені один на одного, і скелі, які сформовані дуже дивним чином.
Наступний день був святковим. Ми поїхали в долину Мальборо, яка славиться своїми виноробнями. Продегустувавши за закупившись стратегічним продуктом, ми вирушили на вертолітний майданчик, де я вперше зміг політати на вертольоті. Пілот покатав нас поруч з горою Кука та висадив поміж двома льодовиками Фокса і Франца Йосифа. Один з них був просто білосніжним, а інший мав блакитний відтінок. А коли промені сонця пестили їх, здавалося, що ми перебуваємо в долині з дорогоцінним камінням. Та довго насолодитись цією красою не вдалося – було холодно та треба було збиратись і вирушати на переправу до північного острова. По дорозі ми встигли зробити невеличку зупинку біля Bra fence, де тисячі жінок чомусь залишають свої бюстгальтери.
Після недовгої переправи група добралась до Веллінгтона, у якому, крім музею світової війни, не було чим зайнятись. Тому ми прийняли рішення вирушити в Тонгаріро, де проходили зйомки фінальної битви «Володаря кілець». Після багатокілометрового треку я таки добрався до підніжжя гори, звідки Гендальф кидав блискавки в поганих орків.
Після відпочинку команда поїхала до водоспаду Хука. Декілька тон кришталево чистої води щосекунди впадали в озеро та створювали величезний шум, милуючи наші очі та вуха. Далі дорога вела нас у найбільшу в Південній півкулі долину гейзерів Вай-о-Тапу. Тут ми побачили сотні гейзерів, різнокольорових озер, болото з цілющими грязями. Все було дуже гарно, тільки от запах тухлих яєць не давав довго насолодитись цим місцем.
Ввечері ми поїхали до поселення Маорі – племені, яке ще і досі полюбляє з’їсти якогось нечемного туриста. Нам розповіли всі правила поведінки в селищі, адже незначні порушення можуть призвести до конфлікту з місцевим населенням. Але ми були чемними, а місцеві жителі – привітними. Нас навчили танцювати хаку – войовничий танець місцевого племені та збірної НЗ з регбі. Нам розказали історію цього народу, показали як плем’я полює та готує собі їжу. А по завершенню знайомства запросили на дружню вечерю, де приготували неслухняного туриста з попередньої групи.
Вибравшись живими та непокусаними, наступного ранку ми вирушили ловити справжніх хобітів. Група приїхала до місць, де знімали багато сцен до фільмів «Володар кілець» та «Хобіт». Всі відразу ринули по норках шукати містера Фродо та його друга Сема, але ці бешкетники весь день просиділи в хобітобарі, де ми їх і зловили.
«Хобітон» збудували спеціально для фільму, і зараз він є чи нейвідвідуванішим місцем всієї Нової Зеландії. Гуляючи по цих місцях, відчуваєш себе ніби одним з героїв фільму і здається, що от-от можуть напасти злі орки, але при цьому повністю впевнений, що добрі ельфи, гноми і хоббіти тебе захистять.
Випивши пива з містом Фродо, ми вирушили далі до печери світлячків Вайтомо. Нас посадили в човники, зоборонили говорити та вмикати будь-які прилади і повезли в темнючу печеру, де на стінах мирно жили тисячі світлячків, які й освічували нам дорогу.
Після хобітів і печер група вирушила до Окленда – найбільшого міста країни, туристичного і бізнесового центру. Прогулявшись по гарному доглянутому мегаполісу, ми зі сльозами на очах останній раз зібрались групою на прощальну вечерю та розлетілись по домах з величезною кількістю позитивних вражень.
Анатолій Крачковський
