Співвласник ресторану «Tante Sophie café escargot», пабу «Дублін», мережі «Майстерня Карамелі». Керівник Народної Самооборони Львівщини. Щасливий батько двох донечок. Окрім сім’ї, бізнесу і громадської діяльності, у нього є ще одна пристрасть – небо. Його настільки вразив перший політ за штурвалом літака, що, ставши на тверду землю, він так само твердо вирішив: зробить усе, щоб якнайбільше людей відчуло, як це керувати літаком. І зробив. За чотири роки його Західноукраїнську школу авіації закінчили більше трьох десятків людей. Відверта розмова з Артемом Хмизом про малу авіацію в Україні – спеціально для журналу «Егоїст».
– «Заснував на Львівщині школу авіації» – з таким записом у резюме вас точно запам’ятають. А яким він був, Ваш перший політ?
– Я давно цікавився малою авіацією, та все не знаходив часу та можливостей спробувати себе у ній. Але якось на початку 2013 року в мене був вихідний, і я дуже спонтанно вирішив поїхати на аеродром «Цунів», біля Городка. Це аеродром, якому більше ста років, він працює ще з часів Австро-Угорщини. Я прийшов туди, побачив декілька літаків, які використовують навіть для виконання фігур вищого пілотажу. Підійшов до одного з інструкторів і сказав, що хочу навчитись літати. Він перепитав, чи я впевнений, і після мого підтвердження сказав: «Сідай у літак». Я кажу: «Що, вже?». А він мені: «Ну, так, спробуєш. Подивишся, чи це тобі взагалі піде. Якщо не піде, то зрозумієш, що ти не до того». Це був Олег Михаленич. Згодом він став моїм наставником. Ми сіли з ним у літак. Політали хвилин п’ятнадцять. І вже тоді я зрозумів, що в авіації усе дуже непросто. Разом з тим я усвідомив, що хочу навчитись літати. Можливо, я не буду виконувати фігури вищого пілотажу, але я точно хочу навчитись літати. Це такий вибух адреналіну, таке відчуття повної свободи! Але на Львівщині тоді отримати посвідчення пілота було неможливо – несучасні програми, застаріла технічна база. Я вирішив, що маю навчитись, і повинен створити умови для того, щоб могли навчатись інші.
– З чого починалась Ваша авіашкола?
– З весни 2013 року я почав активно цікавитись тим, що мені потрібно для відкриття такої школи. А уже влітку зрозумів, що перше, з чого треба почати – це купити літак. І я купив (усміхається). Зареєстрував юридичну особу. Пройшов акредитацію, отримав необхідні ліцензії та дозволи для школи. Розробив необхідні навчальні програми. Документальна частина зайняла близько року. І це враховуючи те, що я «був у темі», бо багато консультувався зі спеціалістами. Таки добився свого. А далі, уже бачу, потрібні законодавчі зміни. У малій авіації в Україні надто багато складних процедур, які не дозволяють розвивати її як повноцінний бізнес.
Що Ви маєте на увазі?
– Популяризація авіації має полягати у тому, щоб зробити її максимально доступною. А у нас досі залишаються проблеми з розмитненням. Можна, звичайно, літати і на «євробляхах», але це не дуже правильно. Крім того, законодавчо не врегульовано, які мають бути збори за зліт-посадку в аеропортах. У львівському аеропорту це коштує близько 2,5 тис. грн. У Дніпрі зліт-посадка нашого літака за добу обійшлись у понад 5 тис. грн. Для порівняння, у Прибалтиці це коштує до 10 євро. Відчуйте різницю! Це нонсенс для малої авіації. Як нам пояснюють, «аеропорти мають методику розрахунку. Це літак, отже, ви маєте платити стільки-то». І нікого не цікавить, що це маленький літачок, а не Boeing, і умови співпраці мають бути дуже різними. У громадській раді при Даржавіаслужбі України уже є представники Львівського авіаційного товариства Геннадій Хазан та Сергій Семенович. Вони добиваються, щоб люди зрозуміли, що авіація буває різною – професійною і аматорською, що є великі літаки і малі. Відповідно, законодавчі приписи для них також мають бути різними. Порозуміння наразі мінімальне, але раніше його взагалі не було.
– Гаразд. На державному рівні – зрозуміло. А що Ви на місцевому рівні можете запропонувати тим, хто хоче стати пілотом?
– У нас є декілька літаків, на яких можна вчитись. У нас налагоджена співпраця із аеродромом у Гостомелі. Серед наших викладачів та інструкторів є представники українського авіабудівного концерну ім. Антонова. Зараз ми створюємо філії нашої школи у Дніпрі, Коломиї, Вінниці. Ми, до слова, почали навчати пілотів для авіакомпанії МАУ. Працюємо над збільшенням парку літаків. І хочемо, щоб можливість здобути посвідчення приватного та комерційного пілота стала доступнішою.
– Хто ці люди, які викладають у Вашій школі?
– Базою для нашої школи стали інструктори, які працювали на аеродромі «Цунів». Фахівці, які усе своє свідоме життя віддали авіації. Переважно це військові пілоти. Згодом ми долучили викладачів із цивільної авіації. У них є свій погляд на авіацію. І дуже цікаво виходить, коли відбувається злиття цих двох абсолютно різних досвідів. З нами співпрацює полковник авіації Сергій Семенов. Мій бізнес-партнер і близький товариш – Сергій Семенович, який був військовим льотчиком в українській армії, інструктор з літакової акробатики Олег Михалевич. Попри те, що мала авіація в Україні роками не давала надії, ці люди зберегли у цій сфері все, що могли. Той же аеродром «Цунів» могли продати-перепродати уже кілька разів, а потім засіяти пшеницею. Але чітка позиція людей дала можливість зберегти унікальне летовище. Зараз його використовують як аеродром, щовихідних тут виконують стрибки з парашутом, на Львівщині стрибають лише тут. Тут проходять щорічні табори пластунів, на кожному такому вишколі буває понад дві тисячі дітей. Щороку тут з парашутом стрибає 80 аеромобільна бригада. Цього всього без цих людей не було б.
– Як проходить навчання у Вашій школі?
– Щопівроку ми набираємо нову групу. Це 5-8 осіб. Але до кінця доходять не всі. Дехто дуже хоче, але надто зайнятий. Декого ми змушені відраховувати. Чоловік злиться, він успішний бізнесмен, а ми відрахували його з авіашколи, бо він двічі не склав іспит. Усе по-чесному. Тому що авіація помилок не вибачає. Тут є дуже важливий психологічний момент: ти завжди приймаєш виважене рішення. Його не можна змінити. Є такі точки неповернення, пройшовши які, ти вже не зможеш передумати. Ти несеш відповідальність не лише за себе, а ще й за тих людей, з якими летиш. Тому у нас так: вчишся – складаєш іспити, не склав іспити, йдеш на повторні, не склав удруге – відрахований. І це не обговорюється.
– Скільки коштує задоволення вивчитись на приватного пілота?
– Теоретична і практична частини разом тривають від 6 місяців до року. Це орієнтовно 130 годин теорії і 40-50 годин нальоту. Вартість навчання (теоретична і практична частини разом) становить близько 180 тис. грн. Людина може заплатити одразу або розділити оплату на кілька частин. Але перед навчанням усі обов’язково мають пройти авіаційну медичну сертифікацію. До практичної частини навчання людей ми допускаємо лише після дозволу медиків.
– Хто точно не зможе стати пілотом?
– Люди, які мали значні травми чи серйозні оперативні втручання. Люди, які мають проблеми з тиском. Ті, хто має серцеві захворювання. І ті, у кого проблеми з психікою.
– Як багато людей у Львові можуть позволити собі таке хобі?
– Це доволі великий прошарок. Я не вважаю, що це закрите товариство, до якого входять лише люди з великим достатком. Нормальний літак, на якому можна літати у своє задоволення, коштує від 60 до 150 тис. доларів. В Америці його можна купити за 35 тис. доларів. Причому з гідними технічними характеристиками. Якщо ми подивимось на клас машин, які їздять Львовом, то бачимо, що у місті є достатньо автівок, які коштують точно не дешевше, а іноді навіть дорожче. Тому я сміливо говорю: люди зі середнім достатком можуть собі дозволити навчання і в подальшому купівлю літака. Але цьому треба приділити час. Тут не вийде так: сьогодні я повчився літати, завтра у мене нема настрою, я не йду. Тут усе має бути систематично і відповідально. Мінімальна помилка може стати причиною катастрофи.
– Кому б Ви порадили обов’язково випробувати себе у ролі пілота?
– Людям, які багато працюють, зокрема, розумово. Літак допомагає відволіктись від буденності і середовища, яке тебе оточує. Це певні фізичні та емоційні навантаження, це викид адреналіну у незвичний спосіб. Політ змінює погляди на багато речей. Ти маєш шикарний краєвид, розумієш усю відповідальність, яка на тебе лягає. Ти усвідомлюєш цінність усього навколо. Стати пілотом літака – це для тих, хто не тільки потребує незвичного викиду адреналіну, але і здатний присвятити небу тривалу частину свого життя.
Коли їдеш машиною, ти плюс-мінус рухаєшся тими самими дорогами. Тому і звикаєш. А з літаком щоразу все по-новому. У тебе є точка А і точка Б. Але ти сам обираєш, як до неї добратися, звісно, у межах розумного (сміється). Ти маєш свободу самостійно малювати свій маршрут. Ти керуєш машиною, яка у рази важча за тебе, вона має якісь свої аеродинамічні властивості. Залежно від вітру, тиску, температури повітря літак завжди веде себе по-іншому. У тебе постійно нові відчуття і емоції.
Розмовляла Марічка Алексевич
