…усе життя – малюнок…уві…сні…і…на…яву…малюючи на долонях…
Львів’янка Оксана Лозинська малює, скільки себе пам’ятає. Для неї творчість – це все, без чого не уявляє життя. Справа, яка забирає купу енергії і водночас неймовірно надихає розвиватися далі. Невдовзі художниця відкриває нову персональну виставку у Львові. А поки за лаштунками ділиться з «Егоїстом» про те, чим здивує відвідувачів, звідки бере натхнення та які стилі колаборує у творчості.
Оксано, давно малюєте?
Мені здається, це було завжди, з самого дитинства. Творчість була постійно присутня як фізична частинка мене. Та лише у 2013 році визнала, що це таки професійна діяльність.
У чому Ви як художниця особлива?
У своїй творчості треба бути щирою з глядачем та бути собою – це завжди знаходить відгук. Двох однакових людей у творчості, як і в житті, фізично не буває і не може бути. Якщо ти робиш своє так, як відчуєш, це завжди буде відрізнятися. Напевно, це якраз найбільше знаходить свого глядача: збіг часу, місця, настрою – випадкові невипадковості.
Натхнення звідки приходить?
Найбільшим натхненням є люди. Попри те, що малюю. Зрештою, натхнення ніколи не питає, коли йому прийти – воно просто приходить і виключає все інше. Тоді відкладаєш життя і починаєш малювати. Навіть якщо обставини можуть тобі не давати змоги, як-от: немає чим, не в тому місці. Можна все-таки знайти кілька хвилин, щоб замалювати ідею і повернутися до неї в зручному місці. Малюю кожен день і на це витрачаю багато часу. Можна забути про сон, та ніколи не забудеш про малювання. Це і є щастя.
Творите у кількох напрямах. Який – складніший?
Загалом це три напрями: акварельний живопис, графіка і фешн-ілюстрація. Вони між собою міксуються, переплітаються, і хочеться вірити, що в поєднанні вже і є мій, особливий стиль. Якщо порівнювати, то вони – абсолютно різної віддачі. Складніше малювати тоді, коли воно тобі не по настрою. Ці напрями різні між собою, як чоловік і жінка. Графіка вимагає міцної, відповідальної руки. Акварель – щось зовсім протилежне. Взагалі у живописі акварель вважають найскладнішим стилем, він не дає тобі можливості на другу спробу. Кожен мазок залишається на полотні, і перекрити його – неможливо. Це про прийняття.
Ваша творчість живе лише в картинах?
Ні, деякі картини мають продовження. Вони живуть у книгах, переносяться на одяг, аксесуари, упакування. Зазвичай це відбувається як колаборація, співпраця. Наприклад, ми переносили портретні праці відомих українців на хустини. Це був соціальний проєкт, створений для того, щоб перевидати жіночий альманах «Перший вінок» та підтримати дітей з вадами, які малюють.
Рахували коли-небудь свої роботи?
Ніколи не рахувала, навіть бажання такого не мала. Здається, це буде нескінченна історія. Залишилися роботи ще з дитинства: мама їх зберегла. Цікаво переглядати ці роботи, бо все-таки деякі моменти і вподобання залишаються назавжди, скажімо, любов до кольорів чи нелюбов.
Знаю, що організовуєте персональну виставку. Складно?
Так, це будуть мої акварельні роботи, але в трохи іншій темі. Напевно, чого від мене не чекають, чого від себе не очікувала. Мені дуже цікаво, як це буде сприйнято і чи буде, бо це певною мірою виклик для мене. Планую, що відбудеться в кінці листопада. Найважче – зупинитися і вибрати, що виставляти, бо творчий процес не зупиняється, триває поки триває життя. Ба більше, у Львові завжди складніше виставлятися.
Цікаво, чому так?
Мабуть, більша відповідальність перед цим містом. Львів складно здивувати. Автор завжди прагне, щоб роботи побачили якнайбільше звичайних людей, щоб відчути їхні враження, емоції. Найгірше, що може бути для художника, коли біля його робіт проходять повз, і вони не викликають жодних емоцій. Виставки дають можливість зрозуміти, яка і де ти зараз, куди і як рухатися далі.
Були відгуки, які найбільше запам’яталися?
Здається, пам’ятаю всі відгуки. Це настільки цінно – отримувати відповіді від людей, що вони відчувають, коли дивляться на твої картини. Я вкладаю в роботу свій зміст, а глядачі знаходять у ній інший, власний символізм, в них народжується зовсім інша історія, їхня історія. Насправді цікаво подивитися на свою роботу іншими очима. Тоді історія нашаровується, і з’являється враження, що вона стає об’ємнішою.
Свої творчі знання не думаєте передавати учням?
Це вже теж роблю. Почалося не так давно, й було дуже складно. Завжди думала, що навчати можна, коли в тебе дуже великий багаж знань, сиве волосся, й тобі багато років. Як виявилося, навчати можна раніше, і мені це безмежно подобається, обожнюю своїх студентів. Не припускала, що вдасться, оскільки початок був авантюрним: просто погодилася на один майстер-клас, а затрималася в цій справі дотепер. Велика відповідальність – навчати інших, а ще більша – аналізувати їхню творчість, порив душі, щоб не зламати, адже дуже ціную індивідуальність в людях. Найважливіше, що є у творчості, – це вони самі, що і є їх особливістю у малюванні.
Розмовляла Зоряна Войтів
