Війна зруйнувала звичне життя всіх українців. Великих втрат зазнав й український професійний спорт. Гравці втратили можливість повноцінно тренуватися через повітряні тривоги та постійні переїзди. Та й матчі бувають перервані як тривогами, так і ракетними обстрілами.
У багатьох населених пунктах України зруйновані не лише спортивні школи, а й стадіони, для відбудови яких знадобляться роки. Тому для України в такий складний воєнний час дуже важлива підтримка. Вона має стосуватися й українських футбольних команд, які стали одними з найактивніших організацій за збором коштів для відбудови держави.
Сьогодні наше інтерв’ю з Максимом Радуцьким – директором із розвитку команди «Динамо» Київ, співорганізатором благодійного турне команди. Розмова про те, як відбуваються благодійні матчі команди із закордонними футбольними клубами, якими є «трудові будні» спортсменів, як змінилося життя футболістів із початком війни, та про майбутнє українського футболу після нашої Перемоги.
- Пане Максиме, з березня до серпня цього року команда «Динамо» Київ зіграла доволі багато благодійних матчів у європейських країнах і віддавала шестизначні суми з цих ігор на благодійність. У кого і як саме виникла ця ідея та в скількох країнах уже відбулися футбольні поєдинки?
Ідея проведення цих благодійних футбольних матчів із закордонними клубами виникла в тренера команди Мірчі Луческу разом із керівництвом клубу. Ціллю цих благодійних заходів було не тільки зібрати кошти для відновлення зруйнованих регіонів України, а й з високих спортивних трибун розповісти всьому світу правду про ту страшну біду та жахіття, що кояться зараз у нашій державі. Оскільки я директор із розвитку команди, то став відповідальним і за організацію цих благодійних матчів. Для того, щоб ви зрозуміли, з якою оперативністю ми працювали над цим проєктом, скажу тільки єдине: впродовж перших трьох днів від затвердження ідеї ми домовились із вісьмома європейськими футбольними клубами про благодійні ігри, кошти з яких мали скерувати на потреби України.
Відповідаючи ж на вашу друге запитання, скажу, що «Динамо» – це команда, що має дуже насичений графік благодійних матчів, і ми зіграли майже у всіх європейських країнах. Інколи команда мала й два чи три переїзди на тиждень. Це й автобуси, і потяги; були й перельоти. Ми провели благодійні матчі майже по всій Європі: у Німеччині, Франції, Польщі, Швейцарії, Туреччині, Австрії, Хорватії, Естонії, Британії, Румунії та в Іспанії. Ми грали й у Таллінні, і в Стамбулі, і в Ліверпулі, і в Ліоні…
- А як позначається така значна кількість перельотів-переїздів на грі та самопочутті футболістів?
Звісно, негативно. Ми побачили це, коли команда не дуже вдало виступила в цьому сезоні. Однією з причин стала ця нескінченна фізична та психологічна втома і від переїздів, і від значної кількості матчів, і від самої війни. Бувало й таке, що ми проїжджали тисячі кілометрів до місця призначення, а наші матчі переносили не те щоб в інше місто, а взагалі в іншу країну.
Так було, коли ми мали грати матч у Німеччині, а його перенесли на стадіон у Швейцарії, і наші футболісти, котрі проїхали 900 кілометрів і вже були готові до гри, мали повертатися до Німеччини (до Швейцарії. – Ред). А це ще 6 годин у дорозі. Звісно, після таких тривалих переїздів вони виходили на поле перевтомленими. Але наші динамівці, навіть попри це, завжди намагалися грати якнайкраще. Вони усвідомлювали, що від цього залежать зібрані кошти.
- Деякі гравці вашої команди – родом зі східних регіонів України, що зараз перебувають в епіцентрі бойових дій. Складно уявити, як їм буває нелегко грати матчі тоді, коли в їхні рідні міста прилітають ракети та вбивають мирних людей, поміж яких друзі, родичі… Наприклад, це гравець Артем Бєсєдін із нині розбомбленого Харкова чи Олександр Караваєв із Херсона, або ж Георгій Бущан, рідне місто якого – Одеса… Розкажіть, яким є загальний морально-бойовий дух динамівців у такі дні та чи потребують вони слів підбадьорення від тренера?
Справді, деякі футболісти нашої команди вповні відчули на собі всі жахи війни, бо їхніми домівками є міста, що є, як ви сказали, «розбомбленими». Але хочу відразу наголосити, що всі динамівці є справжніми професіоналами в спорті та навіть у такі дні, коли з дому приходять дуже недобрі новини, не потребують жодних додаткових мотиваційних слів від тренера чи будь-кого іншого. Для них футбол – це не тільки робота, спортивна гра, а й грандіозне спортивне видовище, яке дивляться мільйони глядачів у всьому світі. Гравці команди ставляться дуже відповідально та серйозно до своєї спортивної місії. Особливо у час війни розуміють, що мають бути суперефективними та результативними на своєму полі бою.
Ми стараємося робити всі наші ігри дуже якісними також із великої вдячності нашим українським воїнам, котрі зараз захищають Україну «на нулі». У цей час усі ми, як ніколи, маємо потужно працювати задля однієї справи – Перемоги України. Тож наші футболісти не зважають ані на свій час, ані на ресурси. Ми робимо все, щоб збирати максимальну кількість коштів із наших благодійних матчів і передавати їх на потреби України.
- Як у таких вкрай несприятливих умовах війни працюється вашим гравцям? Де зараз ваша тренувальна база та за яким графіком живе команда?
Наші гравці – професіонали, тому їм усюди працюється добре. Тренувальний графік команди змінюються що 3–4 дні, а база команди завжди там, де команда. Нині тренуємось у Києві.
- Де команду застав початок війни?
24 лютого 2022 року команда перебувала в Києві, а вже на 26 лютого у нас був запланований матч, який так і не відбувся. Перші два тижні динамівці прожили на спортивній базі в Конча-Заспі, а потім поїхали в Карпати, де допомагали нашому молодіжному складу команди підготуватися до участі в матчах Ліги чемпіонів. Але через війну в Україні УЄФА перенесла цей матч у Бухарест, і зіграли його аж на місяць пізніше.
- Як за кордоном вас зустрічають українські вболівальники? Відчуваєте їхню підтримку? Чи була якась особлива пам’ятна зустріч з українськими біженцями?
Всюди, куди б ми не приїжджали з нашими благодійними матчами, намагаємося якнайбільше часу проводити з нашими вболівальниками та реально допомагати українськими біженцями. Куди б ми не приїхали, гравці команди насамперед збирають власні кошти та їдуть у найближчий супермаркет на закупи, а тоді вже ми всі разом їдемо у центри біженців, де й роздаємо цю допомогу: продукти, речі першої потреби, а також подарунки для дітей. А особливо пам’ятними для мене були такі зустрічі з маленькими українськими біженцями-вболівальниками у Варшаві, Стамбулі та Кракові, коли ми кликали їх до нашого готелю та влаштовували їм автограф-сесії. Ми також запрошували цих діток разом із батьками безплатно відвідати наші футбольні матчі, бо завжди намагаємося подарувати нашим землякам (розуміючи, як нелегко їм живеться за кордоном у статусі біженців) позитивні емоції та створити для них хоча б на ці півтори години справжнє українське свято.
На всіх матчах на наших футболістів чекає просто неймовірна підтримка українських вболівальників, бо вони також розуміють, що ми збираємо кошти на благодійні потреби. Наприклад, в Естонії після матчу з клубом «Флора» наші українські вболівальники підходили до нас і щиро дякували, що саме ми згуртували їх на цьому стадіоні в день матчу. Багато з них вважали, що вони тут одні. А, як виявилося, їх тоді зібралося майже пів стадіону.
Дуже яскравим прикладом такої особливої підтримки нашої команди українськими вболівальниками була й гра у Швейцарії, коли після фінального свистка під час виконання завершальної пісні десь 4–5 тисяч наших українських уболівальників піднялися зі своїх місць, вибігли на поле та почали разом співати, обійматися та фотографуватись. Увесь стадіон умить перетворився на єдиний синьо-жовтий стяг, звідусіль лунала українська мова та пісня. І цей момент був надзвичайно урочистим і зворушливим. Багато глядачів тримали плакати з написами «Херсон – це Україна». Нам було особливо приємно, що це все відбулося спонтанно, це не було сплановано чи зрежисовано.
- Яку саме режисуру маєте на увазі?
Для наших матчів завжди розробляємо окремі концепції. Кожен із них присвячуємо розв’язанню конкретної проблеми регіону чи міста, куди й передаємо усі кошти від гри; залежно від цього обираємо виконавця гімну або серед наших друзів, або ж поміж артистів із цієї місцевості. Наприклад, матч у Таллінні ми присвятили Маріуполю та героям «Азовсталі».
- На цьому матчі гімн України разом з іншими вокалістами виконала 12-річна дівчинка з Маріуполя – Ксенія Резницька. Чому обрали саме її?
Ксенія – дуже особлива українська дівчинка. Вона донька військового-героя, котрий із перших днів війни служить у лавах ЗСУ. Дівчинці разом із мамою справжнім дивом вдалось евакуюватись із Маріуполя. Тікаючи з воєнного пекла, ця дитина набула зовсім недитячого досвіду. Вона опинилися за кордоном з одним наплічником, не мала навіть запасного одягу…
Коли ми, плануючи матч, присвячений Маріуполю, почули історію цієї маленької маріупольської зірки-вокалістки, то відразу захотіли зробити все можливе для неї. Я дуже радий, що разом із нею відбув увесь її дівчачий шопінг. Ми також разом обрали та купили концертний костюм, про який вона мріяла, а динамівці провели їй кілька екскурсій містом. Я дуже тішуся, що саме вона виконала гімн України на нашому матчі в Таллінні, присвяченому її рідному місту – Маріуполю.
- Я знаю, що Ксенія не єдина дівчинка, котра брала участь у музичному супроводі ваших матчів.
Так, звісно. Наприклад, під час нашого футбольного матчу в Барселоні музичний супровід для Надії Дорофеєвої на гітарі виконала інша українська біженка – Софія, батьківщиною котрої є Миколаїв. У перші дні війни ця дитина отримала вкрай тяжке поранення, її життя висіло на волоску від смерті. Вона опинилася під завалами, звідки її діставали рятувальники, а потім за її життя кілька годин боролися хірурги, котрі витягли з її голови багато уламків снарядів і куль. Команда «Динамо» Київ оплатила цій дитині і операцію в «Охматдиті», а згодом – і реабілітацію у Швейцарії.
Нам зателефонували лікарі «Охматдиту», котрі врятували цю дитину, та сказали, що вона вже прооперована та пройшла початкову реабілітацію. Також розповіли про її мрію – виступити на одній сцені з Надією Дорофеєвою та професійно грати на гітарі. Ми, не вагаючись ані хвилини, поїхали нашим динамівським клубним автобусом до цієї лікарні. Забрали її з братиком і мамою та повезли в аеропорт Кракова. Подарували їм спортивну форму нашої команди, яку вони одразу ж із радістю одягнули. З Кракова вони прилетіли до нас у Барселону, куди ми запросили на наш благодійний матч молодіжної команди співачку Надію Дорофеєву. І вже в дуеті з Надією ця дівчинка виконала гімн України.
Тож Софія зіграла на гітарі, як і хотіла, а ще й зробила це в дуеті з Надією на дуже великому стадіоні. Там її публікою стала вся світова спільнота футбольних вболівальників і мільйони глядачів у всьому світі. Це був надзвичайно зворушливий момент і для юної артистки, і для всіх, хто знав про її долю. Так одразу здійснились аж дві її мрії.
- Дуже зворушливо дізнатися про такі добрі вчинки вашої команди. Цього разу теж був дівчачий шопінг, як у випадку із
СофієюКсенією?
Аякже! Хіба ж ці модниці-красуні можуть обійтися без нього? Свою безлімітну картку дівчинці віддав пан Ігор Суркіс, котрий також супроводжував її по всіх магазинах. Шопінг тривав понад чотири години, і все, що тільки Софія хотіла, було в той день куплено: і планшет, і телефон, а також багато інших речей.
Пан Ігор ще оплатив їй і її родині тижневий відпочинок на березі моря в Барселоні, щоб вони змогли оговтатися після жахіть, пережитих у Миколаєві. А після цього відпочинку команда «Динамо» Київ оплатила їй необхідну реабілітацію у Швейцарії.
Знаєте, коли ми бачили ті її не по-дитячому серйозні очі, наповнені сльозами, але не від болю, а від радості та справжнього щастя, то розуміли, що саме заради таких моментів усім нам вартує і боротись, і жити, і перемагати! Бо діти – це майбутнє нашої держави!
- Щиро дякую вам від імені всіх українців! Велику повагу та захоплення викликає й те, що команда «Динамо» обирає собі дуже сильних суперників для цих благодійних матчів. Розкажіть, будь-ласка, про ваші враження від благодійного матчу в Англії з командою «Евертон», коли в перерві разом з українськими футболістами заспівав й увесь стадіон.
Ми всі були в той день під великим враженням від такого щирого єднання українців в Англії. Вибудовуючи концепцію цього матчу, як і в кожному випадку, ми хотіли подарувати максимум позитивних емоцій нашим глядачам. Ми щасливі, що наші вболівальники аж так підтримали цю нашу ініціативу.
Саме команда клубу «Евертон» стала ініціатором цього благодійного матчу, і ми всюди відчували їхню допомогу. Наприкінці матчу на заміну основного гравця, з дозволу тренера, на поле вийшов і забив гол у ворота вболівальник клубу «Евертон», англієць Пол Страттон, котрий працює в міськраді слідчим із шахрайства. І саме він своєю машиною з Англії аж на кордон з Україною в місто Перемишль відвозив солодощі як гуманітарну допомогу й особисто роздавав їх українським біженцям. Так він прагнув хоча б якось підтримати їх, і уявляєте, яким до сліз зворушливим був цей момент, коли він вийшов на футбольне поле, щоб забити гол? Тоді ми й зібрали 250 тисяч фунтів стерлінгів допомоги для України, які передали для відбудови зруйнованого відділення Чернігівської міської лікарні № 3.
- А скільки коштів загалом зібрали для України?
Ми самі навіть не знаємо точної суми, зібраної під час наших благодійних матчів, бо кошти відразу йдуть на рахунки «United24», а звідти – у ті регіони України, що їх найбільше потребують. Скажу вам лише, що після нашого найпершого благодійного матчу у Варшаві ми зібрали понад 200 тисяч євро, які одразу ж передали на потреби України; а в Англії, у Ліверпулі, під час гри з «Евертоном» зібрали та передали Україні 250 тисяч фунтів стерлінгів.
Мені складно сказати остаточну суму, бо ми робили не просто футбольні матчі, а телепродукти, які ще й досі в ефірі; тому на благодійні рахунки для України й зараз надходять кошти. Наприклад, концерт, який ми організували в Берліні без футбольного матчу, пройшов також у 30 країнах світу, а кілька тижнів тому його транслювали навіть у Кореї. Щодня намагаємося зробити все, що від нас залежить, щоб максимально допомогти Україні фінансово у цей складний час.
Фонд братів Суркіс фінансує дуже багато благодійних акцій: зараз вони добудовують й амбулаторію в Бучанському районі, і дитячі садки; скеровують також кошти на армію та медицину. Нещодавно передали кілька автомобілів швидкої допомоги на фронт, і наші робочі автобуси «Динамо» вивезли з Краматорська й інших прифронтових зон до Європи понад дві тисячі людей. Це тільки частина благодійної роботи «Динамо», про яку вам сьогодні розповідаю.
- Пане Максиме, скажіть, а чи виявляли ваші футболісти бажання стати на захист України зі зброєю в руках?
Так, деякі гравці команди виявляли таке бажання, але їхнє справжнє поле бою тут – на арені, на полі, на траві. Та дехто з наших колишніх футболістів і колишніх співробітників клубу зараз служить і в лавах ЗСУ, і в лавах тероборони. Однак з етичних причин не можу розголошувати ані їхні імена, ані прізвища, бо ж зараз вони вже не мають жодного стосунку до нашої команди. Але повірте мені, наші динамівці є й на нульових позиціях.
- Уявімо, що гравцям вашої команди довелося б зараз зіграти матч із росіянами. На вашу думку, яким би був його результат і чи взагалі відбулася б ця гра?
Від початку війни, з 2014 року, УЄФА розводить усі матчі між українськими та російськими футболістами так, що від того часу вони не перетинаються; тож такий матч зараз точно не зміг би відбутись. Але якщо теоретично припустити, що це сталося б, то думаю, що справа б до футбольної гри не дійшла взагалі. Наші динамівці знищили б навіть не фізично, а лише словами ту команду вже на порозі роздягальні так, що жодна російська спортивна команда – і не лише футбольна – ніколи б уже не посміла навіть думати про гру з українськими спортсменами! Ми б їх там просто «прибили»!
- А яким бачите майбутнє українського футболу після війни?
Майбутнє українського футболу після нашої Перемоги у війні бачу дуже-дуже обнадійливим. Я також сподіваюся, що на нас чекає безліч інших перемог, і ми ще не один раз візьмемо участь у Лізі чемпіонів. Також хочу зазначити, що коли ми організовували Чемпіонат Європи з футболу 2012 року разом із Польщею, то саме він став одним із найкращих світових чемпіонатів; і я переконаний, що після війни ми повернемося до найвищого світового футбольного рівня. А зараз для нас усіх головним завданням є наша головна перемога і це – ПЕРЕМОГА УКРАЇНИ У ВІЙНІ!
Розмовляла Галина Козар
