Перша українка, яка піднялася на найвищу у світі вершину Еверест і найстрашнішу вершину К2. Скільки всього гір підкорили її ноги, Ірина Галай не рахувала. Але кожна з них – інша, з особливою енергетикою. Альпіністка зізнається, щоразу сходження стає ніби дозою наркотику. Про гори у житті та неповторні відчуття, які вони створюють, Ірина Галай ділиться з «Егоїстом».
- Іро, як почалася Ваша гірська історія?
Перше сходження – то був шок. До 2013 року я й гадки не мала, що таке альпінізм. У суперечці колега загадав мені піднятися на вершину Казбеку. Коли прийшла по спорядження, хлопці подивилися на мене і сказали: «Будь ласка, не йдіть туди, ви будете плакати». Звісно, ці слова я не сприйняла. Коли приїхала в Грузію, реакція групи була майже такою ж, що й у продавців. Тепер мені смішно: без спортивної підготовки, без гірського одягу я зібралася вперше піднятися на висоту 5 тисяч метрів. Ми йшли близько 7 днів. І якби не рюкзак вагою 20 кілограмів, я б почувалася дуже комфортно. Ближче до вершини бачила, що люди зупиняються, бо у них почалася гірська хвороба. Я ж застрибнула з першого разу. Як виявилося, у мене легка стерпність висоти. Та найголовніше те, що коли стояла на вершині Казбеку, вперше в житті зрозуміла, яка картинка буде на моєму пазлі. Відчуття ще не могла описати словами, але знала – відбулося доленосне. Повернулася додому з відчуттям перемоги. Тоді захотілося дізнатися більше про цю історію. Наступною відразу вибрала Кіліманджаро висотою 5,8 тисяч метрів, хотіла стати трохи вище.
- До Евересту йшли три роки. Що відчули після підкорення?
На Еверест не кожен може піднятися. Я набирала висоту повільно. Перед тим ще були Кіліманджаро, Непал, найвищий вулкан у світі Охос. Факт, що на вершині Гімалаїв не було жодної українки, був для мене сюрпризом. І я захотіла забрати цей вільний рекорд. Сама гора мене не приваблювала. Після Казбеку на моєму робочому столі стояло фото К2. Це найважча і найстрашніша гора на планеті, але я знала, що маю на неї піднятися. Рекорд був рішучим моментом. Ба більше, коли дізналася, що є конкурентка з Донецька, вирішила, що Західна Україна має стати першою. Як не дивно, альпіністів із Західної України немає. Це настілки зарядило мене, що більше ні про що не могла думати.
- Але Ви змогли вибратися на найстрашнішу гору. Мрія здійснилася?
До сходження на Еверест К2 навіть не можна назвати мрією. Це просто фантазії хворої людини. Але коли я стояла на Евересті, ця мрія відразу перетворилася на план. У моє сходження на К2 вірили всі, окрім мене. Та досягнувши такої вершини, розумієш, що можливо все. На цій горі загинув кожен четвертий альпініст, і ця статистика трохи гальмує. Якщо на Евересті було понад 10 тисяч людей, то на К2 піднялися 300 осіб. До речі, в один день зі мною підіймалася перша росіянка, тому я дуже хотіла, щоб ще одна українка зійшла на вершину. Це зробила Оксана Літинська, і мене її сходження заспокоїло.
- Дістатися вершини і вижити. Чого боялися найбільше?
Після сходження на К2 Еверест видався курортом. Ця гора важка за технікою і стрімка – піднімаючись, весь час дивишся на сніг. Щоб почуватися комфортно на скелях, я роками ходила на скеледром. Окрім того, вона небезпечна, бо постійно летить каміння, і ти ніяк не застрахований від смерті, взагалі. Ще важче спускатися. Мотузки, якими страхуєшся, не дуже надійні. Частина з них, певно, залишилася ще від першого сходження. Та найбільш моторошно від того, коли натрапляєш на тіла. Перед нами взимку підіймалися кілька команд альпіністів. Серед них були ісландець з пакистанцем, які загинули на спуску. Їх примерзлі до гори тіла я побачила, коли підіймалася. На жаль, такі моменти є. Тому в горах обов’язково треба думати позитивно. Перед кожною поїздкою готую список хороших спогадів та історій.
- Різні гори, ймовірно, й емоції від кожної теж несхожі?
Усі гірські масиви абсолютно різні. Кавказ дикий і різкий, від нього отримуєш специфічну енергію. Після повернення хочеться бігати, танцювати, ніби вибухаєш. Гімалаї – це просто космос містичний, буддистський. Повертаєшся, як з іншої планети, з бажанням посміхатися і робити добро. Пакистан доволі жорсткий, з суворою енергетикою, і клімат жахливо висушує. Кожна вершина – це неймовірний наркотик. Ніби вкололи дозу ендорфіну, який переповнює. Коли я повернулася з Евересту, мене запитали про відчуття. Я сказала, що це був оргазм, при чому такий сильний, що ніхто ніколи не переплюне. Це справді так.
- Найвищі і найстрашніші вершини світу підкорені. Що далі?
Монетизую свою історію. Наприкінці вересня випустила власні спортивні вітаміни «Дермакола Спорт», які майже рік розробляли в німецькій лабораторії. Це рецепт відновлення організму, особливо для жінок-спортсменок, які через навантаження втрачають свою жіночу красу, мають проблеми з колінами, судинами. Також маю ще одну ціль – наступного року, влітку, хочу отримати звання «Сніговий барс». Його дають за підкорення п’ятьох семитисячників у Киргизстані і Таджикистані. Українців там теж ще не було.
Розмовляла Юлія Осим
