Як хобі може стати бізнесом? Чи можливо заробляти на власному хендмейді? Перспективи створення сімейного бізнесу – про це та не тільки в інтерв’ю з керамістами з Ужгорода Танею та Станіславом Літус.
- Таню, як ви відкрили для себе світ кераміки?
Мій дідусь – дуже творча особистість – колись навчався художньої обробки деревини та постійно щось творив руками. Він завжди хотів, щоб я навчилась працювати з глиною. І спонукав мене піти на кераміку до коледжу. Але, прийшовши туди, я зовсім не розуміла, чого від мене хочуть. Не знала, що таке глина та як із нею працювати.
Та зараз розумію, що все ж таки за роки навчання отримала класну базу.
Після коледжу почала виготовляти якісь перші роботи. Фотографувала та розміщала їх у фейсбуку. Так з’явилися перші продажі. Згодом, коли вже набралась досвіду, почала проводити майстер-класи та відкрила власну студію.
- Чи думали ви в той період про гончарство як про бізнес?
Мені подобалося працювати з глиною, а вже згодом зрозуміла, що з цього можна отримати й непоганий прибуток. Мій дохід зростав щомісяця. І в той час, коли однокурсники ще навчались, у мене вже була власна справа, яка приносила дохід.
Жодних бізнес-планів я не складала. Але все відбувалося дуже природно. Я вдосконалювала свої навички, поглиблювала знання, самостійно вивчала нові техніки за ютубом. І люди почали запитувати, чи проводжу я майстер-класи. А заразом замовлень на готові вироби ставало більше.
- Керамічна майстерня потребує окремого приміщення. Як вам удалося його отримати?
Це дуже цікава історія. Мої дідусь із бабусею проживали в Маріуполі, і вдома на балконі дідусь постійно щось творив. Коли в Україні почалася війна, ми попросили їх переїхати до нас в Ужгород. Обіцяли дідусеві, що тут, в одному з закинутих прибудинкових приміщень, створимо для нього майстерню. Так нам удалося переконати дідуся переїхати. Хоча на той час йому вже було близько 80 років.
Так і була створена майстерня. Дідусь певний час справді приходив туди й щось майстрував. Але згодом вони з бабусею все ж таки повернулися до Маріуполя. А майстерня залишилась. І я почала в ній працювати сама.
Хоч там і була лиш одна малесенька дідусева піч, у якій ми випалювали вироби, але цього було досить, щоб почати.
А щоб купити перший гончарний круг, мені довелося відкладати гроші чотири місяці. Та це дало мені можливість працювати масштабніше, проводити ще більше майстер-класів. І врешті купити ще більшу піч.
- Яка вартість гончарних кругів і печей?
Тоді мій гончарний круг коштував 16 400 грн. Я купувала круг дуже високої якості, але від українського виробника. Ціни на печі різні, але в середньому вони коштують близько $1000. Тому не кожен може собі дозволити й гончарний круг і піч одразу.
- Ви шукали своїх перших клієнтів самостійно?
Перші запити на майстер-класи з’явились самі собою. У мене просто запитували, чи я їх проводжу. І я казала, що так. Попри те, що ще не почувалась крутим професіоналом. Хоча після університету, після пар завжди приходила додому та продовжувала навчатись. Людям подобалось приходити на майстер-класи, а мені подобалось їх проводити.
- Як формуєте вартість виробу?
Спочатку ми дивилися на інших керамістів і на ціни, які ставили вони. Визначали свій рівень і ставили відповідні ціни: спочатку нижчі, ніж в інших, потім такі ж, а згодом почали ставити вищі. Зараз ми вже на тому рівні, що не стежимо за вартістю виробів інших керамістів.
На ринку завжди були та є класні керамісти, які роблять високоякісні вироби, але ставлять на них низьку ціну. А я розумію, що за таку ціну на виріб та за такий прибуток із нього я працювати не готова. Не бачу сенсу в тому, щоб витрачати свій час на чашку за 200 грн. Якщо в мене є внутрішнє усвідомлення, що моя чашка варта того, щоб заробити на ній 600 грн, то ставлю таку ціну. І її купують.
Ціна, звісно, залежить від складності виробу: чим складніше виготовлення, тим дорожче він коштуватиме.
Нещодавно я відчула, що хочу, щоб моя кераміка була як витвір мистецтва. Адже в нас із чоловіком справді унікальні роботи.
- У вас сімейний бізнес із вашим чоловіком Станіславом. Хоча раніше Стас займався виробами з дерева. Чи складно було переманити чоловіка на бік кераміки?
Коли Стас ще займався деревом, після своєї роботи він часто приходив до мене в майстерню. Одного дня він захотів спробувати зробити одну невеличку чашку. І зробив її в стилі дуже популярного серіалу «Гра престолів». Я виклала цю чашку в інтернет, і її зразу купили. Водночас з’явилися ще запити на такі самі чашки. Чоловік зробив ще кілька, і їх також купили. Тут він відчув, що в кераміці може проявляти свою творчість необмежено, а також непогано на цьому заробляти.
Десь через пів року він уже повністю перейшов від роботи з деревом до кераміки. Спочатку ми брались за абсолютно всі замовлення: робили й слонів, і єдинорогів, і рибок. Тоді ще не було постійних клієнтів, а гроші були потрібні.
- Де ви продаєте свої вироби зараз?
Якщо продаж ми розпочинали з фейсбуку, то зараз майже повністю перейшли в інстаграм. Там легше знайти свою цільову аудиторію та більше можливостей для творчості. Можна більше показати й своє життя й процеси виготовлення.
- Чи є у вас із чоловіком чіткий розподіл обов’язків у бізнесі?
Ми завжди все обговорюємо. Що стосується цін на наші вироби, то я завжди за те, щоби були високими. Більше стежу за ринковими тенденціями та вартістю виробів ручної роботи в різних напрямах. Стас іноді вагається, чи можуть купити його чашку за 1000–1200 грн. Але я його переконую, що такі чашки, які роблю я, може робити багато інших керамістів, але такі вироби, які робить він, не робить в Україні більш ніхто. Вони унікальні!
Щоби робити такі об’ємні форми, портрети героїв, потрібно добре володіти скульптурою, знати багато технік, бездоганно виліплювати персонажів. Така робота не може коштувати дешево.
Ми постійно одне одного підтримуємо, підказуємо, допомагаємо. Звісно, ми, як і всі живі люди, іноді сваримось, але наша справа дуже нас об’єднує. Ми стали одним цілим. Колись я дуже мріяла про сімейний бізнес. Мені завжди здавалося, що це дуже єднає людей. Так воно і є.
- Уся ваша команда – це ви та Стас. Чи є у вас у планах масштабувати бізнес і наймати працівників?
Такі думки у мене з’являються, але річ у тому, що я люблю й гончарити, і фотографувати, і продавати товар. Мені здається, що нам було б дуже складно когось найняти. Ми можемо робити всі процеси самостійно. І навіть коли хтось із нас хворіє, інший може повністю замінити його.
Зараз ще не знаємо, як правильно відстежувати роботу працівників, формувати зарплатню. І найголовніше – як довірити людині справу свого життя. Тут ключова складність, мабуть, саме в довірі.
У майбутньому, певно, все-таки будуть потрібні працівники, але тут нам доведеться або самим їх навчати, або обирати тих, хто вже навчався в коледжі та має якусь основу. Є дуже багато талановитих людей. Але на цьому етапі ми самі собі й таргетологи, і маркетологи, і бухгалтери, і фінансисти.
- В інстаграмі ви ділитесь із читачами своєю історією онкозахворювання та ампутацією ноги. Чи допомагала вам робота на етапі одужання та реабілітації? Адже робота з глиною – це своєрідна арттерапія.
Однозначно. Глина мені дуже близька, це доповнення мене, нас. Я працювала з глиною доти, доки могла фізично. А після ампутації ноги того самого дня відчула, що хочу ліпити. Навіть просила Стаса принести глину до лікарні. Але, звісно, мені б цього ніколи не дозволили.
Коли мене забрала швидка, перше, про що я подумала, це що не встигла віддати всі замовлення. А коли лежала в лікарні, то все ще приймала та опрацьовувала замовлення, спілкувалась із клієнтами.
З самого початку, коли тільки дізналася про ампутацію, розповіла про це й своїй аудиторії в інстаграмі, адже ми дуже близькі. І отримала стільки підтримки! Хтось надсилав кошти, хтось робив замовлення, хтось просто писав добрі слова. Глина та коханий чоловік допомогли мені пережити цей період, і я безмежно щаслива, що вони в мене є.
Розмовляла Зоряна Войтів
