Вона яскрава, емоційна, дотепна, різка, непередбачувана і сексуальна. Одна із найбільш харизматичних зірок українського шоу-бізу не боїться професійних викликів, проте надійно зачиняє двері до особистого життя. Про ціну популярності, принципи у роботі, неймовірні мандри Україною та плани на майбутнє без карантину журнал «Егоїст» поговорив із телеведучою Лесею Нікітюк.
Ви вже багато досягли у професії, чи змінила Вас популярність?
Я не впевнена, що багато досягла. Так, виросла професійно, з’явилась впевненість у собі, усвідомила важливість своєї справи. Зараз я не тільки ведуча ТБ-проєктів, пробую себе як керівник продакшену, з яким ми знімаємо «ЛеМаршрутку», як продюсер і як блогер. Так, дійсно вже багато зробила! (cміється). Я змінилася настільки, наскільки кожну людину змінює її професіоналізм і досвід. Популярність – це результат того, що робить людина. Для мене це відгук і нагорода, як для будь-кого іншого, хто займається своєю справою. Хтось крутий електрик – і його знає весь район, хтось працівник місяця – і його фото зустрічає кожного відвідувача кав’ярні. Це теж популярність. Просто телебачення дає найбільшу, медійну популярність. І це впливає на мене в тому сенсі, що я стаю більш закритою. Все частіше, коли виходжу на вулицю, одягаю «камуфляж»: капелюх, окуляри, капюшон, до речі, маски дуже спростили життя в цьому плані. Все більше людей хочуть сфотографуватися, торкнутися мене, це сильно розфокусовує, бо моє приватне життя стає доступним і відкритим для всіх…
Чи складно було відмовитись від вільного часу та особистого простору?
О, таке відчуття, що Всесвіт почув мене і дав шанс відпочити на карантині. Інакше я би просто загнала себе. Не було часу навіть нормально розібрати речі та поскладати в квартирі, в період зйомок я майже живу на майданчику, а вдома тотальний хаос. Для людини важливий порядок – у квартирі, речах, потім – в думках, а далі вже з’явиться порядок у бажаннях і цілях. Дуже важко існувати в такому нон-стоп ритмі і встигати просто жити, бачити людей довкола, насолоджуватися моментами. Баланс має бути – і я до нього прагну! Через рік, в наступному інтерв’ю, запитаєте, чи вийшло в мене (сміється).
Чи нехтували Ви своїми принципами у професійній діяльності?
Я принципова людина – і це завжди мені шкодить. Ненавиджу лицемірство, за що мене, напевно, не дуже люблять. Я можу сказати те, що не скажуть інші. Не можу тупо хіхікнути, промовчати або одягнути маску байдужості. Шоу-бізнес – це все ж таки лицедійство, а я ніяк не навчуся грати в ці ігри. Може, помітили, що я не тусуюся у зоряній спільноті, не належу до якоїсь касти, я сама по собі. І це не означає, що в мене немає друзів і класної команди. Просто я не переступаю через себе і принципи. Якщо мені скажуть, що ось тобі гроші, виступи ось тут, а туди не йди – я не виступлю. Гроші для мене на другому місці. На першому – ідея та міцний, здоровий сон (сміється).
Що для вас ТБ – робота, творчість чи дещо інше?
ТБ для мене – це і робота, і творчість, це можливість кувати залізо, поки воно гаряче. Це можливість робити щось тут і зараз, можливість залишатися поза часом. Люди змінюються, роки йдуть, а мене будуть показувати молодою вічно (сміється). Навіть зараз, через стільки років, коли я вже працюю на іншому тревел-шоу, мене досі показують в «Орел та Решка» і я досі отримую повідомлення: «Леся, а де ти зараз?» Це дуже прикольно. Коли мені буде 60 років, нове покоління буде дивитись на мене в 25 на якихось островах! Круто ж!
Чи згодні Ви, що все найсучасніше та найбільш креативне сьогодні не в телевізорі, а в інтернеті? Як вважаєте, чи є майбутнє у ТБ?
Абсолютно не згодна, тим паче, що для України ТБ ще багато років буде залишатись майданчиком номер один. Так, найцікавіше та щось новеньке з’являється на різних платформах, в інтернеті, але як мінімум ще 10-15 років главенство залишиться у ТБ.
Чому? Тому що ми звикли, що коли ти бачиш новину по ТБ, ти можеш не мати сумнівів щодо її правдивості. Телебачення має нормативи, журналістську етику, інформація перевіряється. Так, в інтернеті дуже багато цікавого, але стільки ж фейків і просто гучних заголовків.
Україна – не дуже балувана туристами країна. Тільки декілька регіонів є популярними серед мандрівників. Які фактори Ви враховували, коли обирали напрямок для знімального процесу тревел-шоу «ЛеМаршрутка»?
Ось ці фактори і враховували, що декілька регіонів популярні, а інші – ні. Люди просто не знають про їхнє існування. І є купа локацій, які вас здивують, вам захочеться побачити їх, відчути і прожити. Нам дуже хочеться відкрити щось абсолютно нове в Україні, ми добирались до таких пунктів, куди рідко хто взагалі доїжджав. Це ті ж лимани, кар’єри, навіть знайшли селище індіанців. Зняли чорне озеро, про яке знають лише місцеві жителі Кривого Рогу. Було багато підводних пригод: буквально за 2 дні до нашого дайвінгу в Коблево водолази знайшли судно, якому декілька сотень років! Уявляєте, хлопці просто ловили рапанів і наштовхнулися на залишки древнього судна, яке перевозило будівельні матеріали. Я тримала у власних руках амфору, яка вимилась із цього судна. Кожна цеглина з корабля була з клеймом від майстра. Перша цеглина, яку ми дістали з дна, тепер у музеї «ЛеМаршрутки».
Чи існує традиція, яку з командою робите у кожному новому місті?
Традиція в кожному місті – обов’язково смачно поїсти, це перше. А друге – промовити наш девіз, за яким слідкують усі наші підписники та глядачі і який не зрозумів за два сезони ще ніхто. Бо кожен член команди кричить щось своє! Ми просто ніяк не можемо зійтися на одному формулюванні. Але це дуже смішно.
Що Ви звичайно привозите з подорожей собі чи близьким, а що ніколи не купуєте?
Саме у цьому сезоні я привезла дуже багато цікавого. Ми знайшли фантастичних людей, які зберігають унікальні традиції України з давніх часів.
Наприклад, у Карпатах ми познайомились з жінкою, яка 35 років виробляє сирних коників. Вона зустрічала нас у своєму будинку та розповіла, що всю цю майстерність їй передала прабабуся. Коників можна їсти і дуже довго зберігати. Майстриня має коника, якому 28 років! Зрозуміло, що їсти його вже не можна. Я освоїла техніку їх виробництва і скажу – це не тільки прикольно, це ще й дуже смачно. Хочеться, аби туристи з України та інших держав бачили це, аби везли такі смаколики додому і розповідали про них іншим, бо це частина нашої історії, культури, частина нас!
Ще ми познайомились з жінкою, яка віднайшла в старих літописах унікальну техніку іконопису на шкірі риби. Існувала така традиція свого часу на Херсонщині серед чумаків. В далеку дорогу, аби торгівля пройшла спокійно, а шлях видався неважким, вони робили собі на вози особливі обереги – ікони на таранці. Розписувалася висушена риба спеціальною технікою, яку вдалося відродити. Одну з таких ікон я і придбала. Так, недешево, але це колосально складна робота. Маю тепер неймовірну ікону Божої Матері на камбалі. Чому саме на камбалі? Виявляється, є така легенда: на березі річки Божа Матір невтішно плакала за своїм розп’ятим сином, їй явився образ янгола і сказав, що син її оживе, як і рибина, яку вона недоїла. Дійсно, половина рибини, що лежала поруч ожила і залишилася пласкою. Тепер ми називаємо ту рибу камбала.
Також я привезла дуже багато смаколиків: це мацик – українській хамон, багато смачних грибів, соління, варення, ісландський мох від кашлю, трави і чаї. Все це є у нас в Україні!
Чого не везу… Певно, після історії з хамелеоном ніколи не буду купувати тварин. В Тунісі просто на вулиці торгують маленькими хамелеончиками, я пошкодувала одного і купила. Провезла його через 4 країни, пройшла з ним усі контролі. Мої підписними хвилювалися за нас і просто завалили дірект повідомленнями. Але у Греції в готелі він втік – певно, змінив окрас. Ми його усією знімальною групою так і не змогли знайти. Я залишила йому на прощання в номері бабан…
Яка подорож була найяскравішою? Який регіон залишив незабутнє враження?
Найяскравішими для мене у цьому сезоні стали Карпати. Я все життя думала, що Буковель – це усі Карпати. Виявилось, що це лише 5%! Саме після знайомства з бойківською культурою ми поїхали у ті глибинки, де люди не знають, що таке асфальт усі 29 років незалежності. Там справжні гори, місце сили, неймовірні краєвиди, фантастичні люди, самобутня їжа, все це залишило неперевершене враження. Виявляється, той банош, який ми пробували до цього, був не банош. Справжній банош – ось там високо між гір. Доїти овець на полонині, варити сир та одразу ж їсти – це просто фантастика. Піднятись на найвищу точку та покататись на гойдалці під хмарами, слухаючи дзвіночки овець. Це не можна порівнювати з іншими країнами, наприклад, зі Швейцарією, це зовсім інше. Це щось особливе, що має власну енергетику.
Пандемія внесла корективи у життя кожної людини. Все ж таки які у Вас плани на майбутнє? Що плануєте підкорити, зробити, освоїти?
Мені дуже кортить запустити свої нішеві тури тими місцями, які ми знайшли. Щоб наші люди та іноземні туристи відчули ту атмосферу, яку відчули ми. І ще мені хочеться таки поїхати у ті країни, де ще не ступала нога Лесі Нікітюк (сміється).
Дуже хочеться, аби «ЛеМаршрутка» не пройшла повз жодну людину, щоб вона залишила слід в серцях, щоб надихала будувати власні маршрути для подорожей. Тому що наша країна володіє колосальною енергетикою, рідкісними талантами і фантастичною природою. Це потрібно не розривати на частини, а збирати, відновлювати і любити!
