Авторка бестселерів «Відвертий чоловік» і «Всередині жінки», письменниця, що шукає точки порозуміння не просто між різними статями, а й з самим собою. Тамріко Шолі розповіла журналу «Егоїст» про ставлення до шлюбу, зв’язок з персонажами своїх книг та про те, які роботи авторки можна прочитати вже згодом.
- Тамріко, в одній зі своїх книг Ви зауважили, що головне у житті не
те, чого ви досягли, а те, для чого. Якщо говорити про всі історії, які Ви описуєте, який висновок мав би зробити читач опісля їх прочитання?
Як письменниця я не маю права насаджати конкретні висновки своїм читачам. Так, у кожному тексті чи у романі завжди є головна ідея, яку автор хоче донести людям. І так, дійсно важливо, щоб читачі цей меседж зрозуміли. Проте висновок кожен з них має зробити свій відповідно до власного досвіду і потреб у конкретну мить свого життя. Тобто будь-яка ідея автора книги не існує самостійно, вона ніби переплітається з життєвим досвідом та інтимними особливостями окремого читача. А там – у кожного своя історія, тому і висновки після прочитання однакового тексту в різних людей будуть різними. І саме в цьому полягає місія справжнього письменника: через магію слів та сюжетів, збуджуючи почуття та думки, привести читача до того висновку, який потрібен саме йому.
- Чи існує модель формування певних «ідеальних стосунків»,
враховуючи, що кожна людина наділена унікальним досвідом та рисами характеру?
У вашому питанні вже є відповідь. Ні, не існує, адже кожна людина наділена унікальним досвідом та рисами характеру. До того ж кожні стосунки розгортаються у різних умовах: різних країнах, епохах, фінансових статусах, у різному віці врешті-решт. Життя – це взагалі дуже неточна наука, тому ніяких формул чи ідеальних форматів не може існувати апріорі.
- Чи використовуєте Ви наукові методи у своїй письменницькій
діяльності?
Я використовую у своїй діяльності знання з теорії драматургії та журналістики. Це допомагає мені створювати правильну структуру сюжету та чітко доносити свої меседжі до читачів. Власне, я вважаю, що без знання теорії та технічної роботи над текстом навіть дуже вдала ідея може пройти повз читача, тому що автор не зробив правильні акценти у романі.
- Ви письменниця, яка дуже активний фідбек отримує не лише на
книги, а й на дописи у ФБ. Пригадайте, яка реакція була для Вас найбільш неочікуваною. І цікаво, чи вона відрізняється в українських жінок та чоловіків від німецьких?
Я не пишу у соціальних мережах німецькою, тому в мене немає серед читачів саме німців. Але є вихідці з Союзу, що вже давно живуть у Німеччині чи інших країнах ЄС. Звичайно, різниця між сприйняттям моїх текстів є. Наприклад, в емоційності. Раніше я багато писала на гендерну тематику. Одного разу був текст про те, що сучасна жінка вже може дозволити собі взагалі не виходити заміж, якщо поруч немає партнера, з яким дійсно приємно бути разом. Тобто не погоджуватися на будь-кого. Реакція мене вразила: здається, що це не нова думка, проте текст зібрав 9 тисяч лайків та шалену кількість репостів. При цьому 85% коментарів були не від жителів ЄС. Це зумовлено тим, що вони вже звикли до того, що так можна, і в них це не викликає бурхливої реакції. Хочеш – бери шлюб, не хочеш – не бери. Нікому до тебе немає ніякого діла. А ми інакші: для нас ця тема ще доволі тригерна, а для багатьох – взагалі викликає обурення.
- Світові тенденції щоразу більше тяжіють до думки, що шлюб –
залишки минулого. Яке Ваше ставлення до інституту сім’ї, чи грає роль штамп у паспорті?
Мені трошки важко казати про роль штампу в паспорті, адже в мене його ще не було. Тому можу відповісти лише з точки зору теорії та моїх спостережень. Шлюб має дуже різний сенс у різних культурах. У деяких країнах – це виключно юридичне поняття, що дає змогу спростити життя або забезпечити себе гарантіями на випадок закінчення відносин. В інших країнах, зазвичай з низькою юридичною культурою, – це питання соціальне, і шлюб потрібен, щоб реалізуватися в суспільстві. Шлюб також може відігравати економічну роль: разом, об’єднуючи доходи, часто легше вижити, ніж поодинці. Тому я не раджу йти за тенденціями чи модою, краще аналізувати свою індивідуальну ситуацію: для чого шлюб саме вам, яка його мета, чи допоможе він цю мету досягти? Аналізувати і думати – взагалі дуже корисна звичка.
- У журналістів часто постає питання, як не прив’язуватися до
своїх героїв. Які у Вас стосунки з персонажами книг? І чи можемо через років 5 очікувати книгу, де описано історії, які матимуть кардинально протилежні висновки?
Це цілком можливо. Людина має змінюватися – це головна прикмета її еволюції. Досить дивно мати у 5 років, 23 та 44 однакові пріоритети. Коли змінюються пріоритети, то разом із ними і висновки. Я вже й зараз багато чого б змінила у тих текстах, що писала десять років тому.
Щодо персонажів книг ситуація дещо цікава. Мої перші книжки засновані на реальних історіях, тому всі герої – цілком реальні люди. І я не можу сказати, що якось особливо прив’язалася до них. Зовсім інша справа – мої вигадані персонажі. Якщо з реальними людьми я просто описала їхні історії на папері, то з вигаданими – створила ці історії. Тобто пройшла увесь їхній шлях: від знайомства їхніх батьків до фінальної крапки у житті. При цьому всіх цих деталей може не бути у книзі, але автор має знати про свого персонажа геть усе: найдрібніші звички та родимки на тілі. Тільки тоді читач йому повірить. Тому, звичайно, до таких героїв я не просто прив’язуюсь, вони стають частиною мене. І це дуже особливе відчуття.
- Яка наступна Ваша дослідницька місія у літературі?
Дякую за саме таке формулювання, адже написання книги – це дійсно дослідницька робота. Перш ніж з’являться конкретні епізоди та яскраві думки, автор має з різних боків роздивитися головну тему книги. У найближчі місяці буде опублікований мій новий рукопис, художній роман, трошки з гумором, де всі персонажі є вигадкою. Проте тема – знайома кожному з нас: дорослішання та сепарація від внутрішньої дитини всередині себе. Дослідження цієї теми було довгим: я спілкувалася з різними людьми з приводу їх досвіду дорослішання (насамперед з тими, хто мав нещасливе дитинство, тому що у таких людей процес сепарації досить важкий), читала численні книжки, брала інтерв’ю в багатьох психотерапевтів. І, звичайно, спиралася на свій власний досвід, адже моє дорослішання теж було непростим. Зазвичай людина не бачить своєї інфантильності, нам важко визнавати, що ми поводимося, як неслухняні та образливі діти. Проте саме це є досить поширеною причиною багатьох наших проблем – те, що ми так досі й не налагодили відносини зі своєю внутрішньою дитиною.
Розмовляла Роксолана Мудрак
