10 липня у Львові, я проводила майстер-клас про психологічні ігри та маніпуляції — у житті, політиці та сексі.
Здавалося б, три різні світи.
Насправді — один.
У політиці люди борються за владу.
У сексі — за довіру в задоволенні та у вразливості.
У житті — за любов. І майже ніхто не робить це прямо.
Ми всі трохи актори
Коли мені було років десять, я любила спостерігати за дорослими. Не за тим, що вони говорили. За тим, що вони приховували.
Мене дивувало, що слова дуже рідко збігалися з тим, що відбувалося між людьми.
— Та я не ображаюся.
Ображається.
— Роби, як хочеш.
Не дай Боже зробиш.
— Я радий за тебе.
А очі вже давно сказали інше.
Тоді я ще не знала, що задовго до моїх дитячих спостережень Ерік Берн напише книжку «Ігри, у які грають люди», яку назвуть однією з найвпливовіших у психології ХХ століття.
Я ще не знала, що вивчатиму транзактний аналіз і стану жартувати, що читаю людей зі спини.
Насправді — ні.
Я просто навчилася бачити різницю між тим, що людина показує світові, і тим, що живе всередині.
Саме в цій різниці й народжуються психологічні ігри.
Дві розмови, які ведуть люди
Берн дав дуже точне визначення.
Психологічна гра — це повторювана серія прихованих транзакцій, яка приводить до передбачуваного психологічного виграшу.
Зверніть увагу. ПРИХОВАНИХ.
Бо існує дві розмови.
Одна — словами.
Друга — підтекстом.
І саме друга керує першою.
Чоловік питає:
— Ти образилася?
Жінка відповідає:
— Ні.
На рівні слів діалог завершився.
На рівні підтексту він тільки почався.
Бо це «ні» може означати:
- «Доведи, що я тобі потрібна.»
- «Здогадайся.»
- «Відчуй мою образу.»
Ми рідко говоримо прямо.
Ми сподіваємося, що інший прочитає наші думки.
А потім дивуємося, чому він цього не зробив.
Формула будь-якої гри
За Берном гра має свою логіку.
Спочатку з’являється гачок. Хтось його підхоплює, бо гачок чіпляє за слабке місце.
Відбувається перемикання.
Настає здивування.
І людина отримує знайоме почуття — свій психологічний виграш.
Саме виграш. Не перемогу. Бо виграш дуже часто неприємний.
Наприклад:
- «Мене не люблять.»
- «Мене не цінують.»
- «Усі чоловіки однакові.»
- «Усі жінки маніпуляторки.»
Парадоксально, але мозок любить знайоме більше, ніж нове і щасливе.
Політика — театр психологічних ігор
Політик виходить до людей і каже своєю програмою:
— Я вас урятую.
Це не програма. Це запрошення в гру.
Поки існує Рятівник, обов’язково знайдеться Жертва.
А трохи згодом — Переслідувач.
Стівен Карпман лише блискуче описав те, що Берн уже побачив.
Ролі можуть мінятися хоч щодня. А сценарій майже не змінюється.
Спочатку ми обожнюємо. Потім розчаровуємося. Потім шукаємо нового Рятівника.
І все повторюється.
Секс — це теж не про секс
Чоловік каже:
— Вона мене не хоче.
Жінка каже:
— Він хоче тільки сексу.
І майже ніколи це не про секс.
Вона хоче відчути свою цінність.
Він хоче відчути, що його приймають.
Обоє мовчать. Обоє чекають. Обоє ображаються.
І починають грати.
Хтось відмовляє.
Хтось карає мовчанням.
Хтось зраджує.
Хтось іде в роботу.
А сказати: «Мені страшно, що ти мене більше не любиш» виявляється складніше, ніж прожити десять років у взаємних претензіях.
Бізнес нічим не відрізняється
— Я без тебе не впораюся.
Класичний гачок.
Працівник бере на себе більше.
Працює вечорами.
Вихідними.
Без відпочинку.
А потім чує:
— Ну, ти ж сам погодився.
І ось уже з’являється знайоме почуття.
«Мене використали.»
Насправді гра почалася набагато раніше.
У момент, коли людина не змогла сказати просте слово:
«Ні.»
Чому люди грають
Найбільший парадокс Берна:
Люди грають не тому, що вони погані. І навіть не тому, що люблять маніпулювати.
Вони грають, щоб не зустрітися в близькості.
Це найсильніша думка, яку я винесла за роки вивчення транзактного аналізу.
Бо близькість — ризик.
Сказати:
«Я люблю тебе.»
Страшно.
«Я ревную.»
Страшно.
«Мені тебе бракує.»
Страшно.
«Я потребую підтримки.»
Ще страшніше.
Тому значно простіше образитися.
Замовкнути.
Покарати сексом.
Покарати холодом.
Покарати грошима.
Покарати байдужістю.
Усе що завгодно.
Тільки не показати свою вразливість.
Шість способів структурувати життя
Берн говорив ще про одну важливу річ:
Людина все життя структурує свій час.
Є 6 способів:
- Через замкнутість.
- Через ритуали.
- Через розваги й легке спілкування у проведенні часу.
- Через діяльність.
- Через психологічні ігри.
- І лише іноді — через інтимність.
Не секс.
Інтимність.
Тобто чесний контакт двох людей без ролей і прихованих умов.
Це найвища форма людських стосунків.
І водночас — найрідкісніша.
Як вийти з гри?
Не існує чарівної таблетки.
Але існує доросла позиція.
Помітити гачок.
Не схопитися за нього автоматично.
Запитати себе:
Що я зараз насправді хочу?
І сказати це.
Не натякнути.
Не перевірити.
Не влаштувати експеримент.
Сказати.
Прямо.
Іноді одна чесна фраза руйнує сценарій, який людина носила із собою сорок років.
Саме там ховається правда
За десять років я зрозуміла одну просту річ.
Я майже перестала слухати слова.
Слова — найдешевша валюта людського спілкування.
Я дивлюся на паузу.
На погляд.
На плечі.
На те, як людина входить у кімнату.
На те, над чим не може пожартувати.
На те, що вона заперечує занадто швидко.
Саме там ховається правда.
І знаєте, що мене досі захоплює?
Так, я вмію читати людей.
Цьому можна навчитись.
І мене теж можна прорахувати.
Так ось, майже кожна психологічна гра починається з одного простого людського бажання.
Бути коханим.
Бути важливим.
Бути побаченим.
І, можливо, найбільша розкіш нашого часу — це вже не гроші, статус чи влада.
Найбільша розкіш — знайти людину, поруч із якою можна перестати грати.
Психотерапевтка Наталія Ішкова
тел. +38 067 603 38 38