Відпочинок

Хорватії дуже пощастило мати довге і красиве узбережжя, всіяне пляжами, портами та середньовічними містами. Якщо дивитись на карту Балкан, то складається враження, що країна нечесно обмежила доступ до моря не тільки Боснії та Герцеговині, але й Словенії та трохи Чорногорії. Прихильники «Гри престолів» обов’язково захочуть відвідати Дубровник, любителі запального нічного життя – Спліт. А ми цього разу вирушили в Задар. Не здивуємося, якщо ви скажете, що про місто з такою назвою ніколи не чули, хоча воно й займає п’яте місце за розміром та є важливим не лише культурним, але й економічним центром і столицею Північної Далмації.

Тележурналіст і мандрівник Андрій Мочурад відвідав понад 50 країн. За першою освітою Андрій айтішник, за другою – культуролог. Він викладає в ІТ-школах, працює коучем зі стратегій ведення переговорів. Розробив першу українську стратегічну настільну гру «Галичина». У період з 2013-2014 роки робив репортажі та відеосюжети із гарячих точок з країн Близького Сходу (Сирія, Ірак), Туреччини, Косова, пізніше – з українського АТО. У 2014-2015 роках служив у батальйоні «Айдар», де отримав кілька поранень. Після АТО займався культурними проектами, зокрема виданням коміксів про війну на Сході України. Напередодні нового року вирушив автостопом в Антарктиду, разом зі своїм бойовим побратимом Віктором-Миколою Гаврилюком зняти документальний фільм про станцію «Академік Вернадський» та написати книгу про шалені подорожі автостопом двох відчайдухів Андрія та Віктора через Бразилію та Аргентину в Антарктиду. Мандрівник поділився з читачами журналу «Егоїст» своїми враженнями від захопливих пригод автостопом до Антарктиди та розповів про особливості життя полярників на антарктичний науковій станції «Академік Вернадський».

Чоловіки отримали свіжу порцію емоцій, адреналіну, поринули в активний відпочинок на воді, покатались на катері, осідлали гідроцикл та флайборт.

Насолодились цікавим спілкуванням та зробили найгарніше селфі.

Отож, приєднуйтесь до сміливих на наступних зустрічах EGOIST club!

Партнери: Cotnar_lviv
KAVA – твій формат відпочинку.

Фото: Дмитро Аміден

До переліку популярних туристичних напрямків В’єтнам почав потрапляти тільки нещодавно. За прокачування туристичної галузі країни взялися не так давно – і працювати ще є багато над чим. Звісно, головною частиною поїздки часто стають море та пляжний відпочинок, проте В’єтнам стверджує: має що показати і крім цього. Візьмімо хоча б оповиту легендами про дракона і знамениту на весь світ бухту Халонг. Саме у регіон, який охоплює столицю В’єтнаму та її найвідомішу дивовижу, ми вирушили цього разу.

Відвідини цієї країни часто нагадують і про українське радянське минуле: пам’ятники Леніну, серпи та молоти, мавзолеї та культи вождів… Живучи у СРСР, ми звикли до такого, проте Європа (якою ментально та економічно далекою вона б нам не здавалася) нас вже давно надихає на інше. По-своєму інспірує і В’єтнам – власним прикладом того, що стається, коли всім кортить далі будувати світле комуністичне майбутнє. Взяти хоча б Комплекс Хо Ші Міна. Відвідуючи його (парк, Мавзолей, Президентський палац і музей), миттєво переносишся у період цвітучого совка.

На всій території можна рухатися тільки заданою траєкторією із заданою швидкістю і прямо опущеними донизу руками, попередньо віддавши на зберігання воду-їжу-особисті речі в одне місце, а камери-павербанки-планшети – в інше. Звісно, «на аудієнцію» до вождя не можна в шортах вище коліна чи майці. Тому треба або мати інший одяг з собою або купувати безглузді кольорові хустки і ними обгортатися (навіть хлопцям). Зайве говорити про те, що у більшості місць фотографувати не можна, в решті – не бажано. Поза чергою до Мавзолею проходять ветерани праці з медалями і трудівники в робах, хустках, комбінезонах.
Спостерігати за простими робітниками, яких женуть на відвідини Хо Ші Міна, не так дивовижно, як бачити маленьких дітей-дошкільнят, що обов’язково оточуватимуть вас у черзі. Вони тут усюди, адже їх привозять централізовано тисячами. І найсмішніше в цьому те, що маленькі нащадки великого батька нації не можуть його побачити, як би не хотіли – бортик у темній кімнаті довкола саркофага Хо Ші Міна більший, ніж найвища 5-річна малявка. З іншого боку, усі ці групи добре організовані, діти доглянуті та одягнені у брендовану форму кожної зі шкіл чи дитсадочків.

Золото і жаби

У світлі яскравого проміння високогірного сонця Перу на поверхні озера спочатку з’явився великий міхур, а за ним – голова Жан Жака. Він старший у групі водолазів, які прочісують дно Тітікаки в пошуках незліченних скарбів інків. Ну, що, знайшли хоча б що-небудь? – збуджено запитав керівник експедиції – сивий, худорлявий, носатий француз.

Ні, порожньо, нічого не знайшли. Тут шукати, як голку в копиці сіна, площа величезна, – прохрипів Жан Жак з під своєї маски.
Смутний носатий француз присів на борт великого очеретяного човна і втупився у відро з водою, де плавала жахливих розмірів жаба. Це було його перше фіаско, до цього ж досягав практично всіх поставлених цілей.
Експедиція закінчувала свою 2-х місячну роботу і покидала береги найбільшого високогірного озера світу ні з чим. Точніше з відкритим гігантським різновидом жаби, розміром близько 80 сантиметрів, але без жодного знайденого грама золота однієї з найзагадковіших цивілізацій – інків. Носатого француза звали Жак Ів Кусто – і він був практично на піку слави. Для експедиції до Тітікаки йому вдалося навіть отримати в своє розпорядження новий малий підводний човен, але і це не наблизило його до розгадки таємниці золота інків. Довелось забиратися ні з чим, дарма що 1976 рік для капітана Кусто був неймовірно вдалим.
Через 12 років спробу пошуку скарбів зробить знаменитий американський журнал National Geographic – і теж безрезультатно. Що ж так хвилювало багатьох дослідників і вчених? Що заховано в темних, холодних водах загадкової Тітікаки?

Весілля, бенкет, день народження або ж гучний корпоратив – усе це ви зможете відсвяткувати у новому ресторані «Ролекс+». Заклад у Львові відкрили нещодавно – на вулиці Кульпарківській 222/2. Тут ви зможете посмакувати європейською та українською кухнею, у меню є страви із французької кухні. А ще широкий вибір страв, приготованих на мангалі: риба, м’ясо, запечені овочі. Смак та вишукана подача неодмінно вас вразять. Ресторан має свій кондитерський цех, тому може виконати будь-яке побажання гостя. В асортименті є 490 різних оформлень тортів та 70 видів начинок.

Інтер’єр створений у пастельних кольорах, заклад може вмістити до 100 осіб. На вулиці є тераса зі столиками, а також три альтанки. Дві з них – на 12 гостей (при потребі можна посадити до 15), і ще одна альтанка на 40 осіб. Навколо ресторану – паркова зона, там можна заховатись у спекотний день, випити чашку кави або ж смачно пообідати.

Маючи за спиною багатовікову історію і статус столиці колись могутньої та великої держави, і навіть вдвічі більшу за Львів площу, масштабом чи розмахом Вільнюсові вражати важко. Навіть для львів`ян столиця, яка налічує 580 тис. мешканців, не виглядає мегаполісом. Проте в цьому і свої переваги. Тут дуже мило, тихо, спокійно, чисто і впорядковано. І маючи бажання втекти зі Львова на вихідні, вже за менш ніж дві години після вильоту з нашого міського аеропорта можна неспішно прогулюватися містом або ж попивати литовське пиво в одному з пабів.

Хоч ми і не маємо спільних з Литвою кордонів, а наше місто ніколи не входило до складу Великого Князівства Литовського, Прибалтика ніколи не була для нас далекою чи незвіданою, тому відвідини будь-якої з країн супроводжуватиме відчуття чогось доволі знайомого.
І яких тут тільки мов не наслухаєшся! Звісно, головною і найпоширенішою є литовська. Після неї практично на кожному кроці натрапляєш на російську. В районі вокзалу, автостанції нерідко чути рідну українську заробітчанського характеру. А ще іноді старші жіночки між собою спілкуюся якоюсь ніби сумішшю української, польської і білоруської, яку розуміти дуже легко.

Старе місто
Архітектура старої частини столиці досить рівномірна за стилями, виглядом та навіть поверховістю. Як ми вже згадували, масштабною її аж ніяк не назвеш, тому з загального рівня будівель виділяються хіба церкви. Зрештою, саме їх тут і найцікавіше розглядати. Бо вулиці, включно з головним проспектом, часто вузенькі та малолюдні. Почати оглядини визначних місць можна з Соборної площі. На ній розташований головний храм міста – білий, величний, неокласицистичний собор Святого Станіслава та Святого Владислава. Збудований наприкінці XVIII ст. своєю архітектурою з високими колонами він дуже відрізняється від усього довкола.

Відразу позаду нього – Палац Великих Князів Литовських у Нижньому замку. Це не автентична споруда – її, на жаль, зруйнували у 1801 році, проте новий палац славний тим, що це поки наймасштабніший реставраційний проект незалежної Литви.

На перший погляд, Йорданія загалом і Амман зокрема викликають суперечливі відчуття. Пов`язані вони з близькосхідною невпорядкованістю, шумом, захаращеністю та неорганізованістю.
Якщо ваше знайомство з арабськими країнами обмежене All Inclusive у Єгипті чи сучасним підходом ОАЕ або Кувейту, то відразу їх зрозуміти буде складно.
Якщо, наприклад, у Єгипті все зробили більшою чи меншою мірою для туристів, то у Йорданії організовують таким чином, щоб турист не зміг зекономити ні на чому.
Квитки до музеїв дуже дорогі, вхід у Петру – окрема затратна історія. Інфраструктура ніби є, але вся вона якась, наче трохи перекручена. Ціни високі – сервіс такий собі.
Але ми ж подорожуємо різними країнами для різноманітних досвідів. І приймати кожну з них треба такою, як вона є. Навіть у своїй непідлаштованості, зі своїми пам’ятками архітектури та природними дивовижами вона просто незабутня. Тож вперед!

– Сьогодні яєчні не буде, – сумно пробурмотів невисокий міцний болівієць у гарному, але брудному пончо. – Вийшла постанова уряду, що забороняє нам, корінним жителям цих гір, брати те, що належить нам за правом. Поліція обіцяє усіх аймара, які не підкоритися цьому указу, заарештовувати і засилати на рудники у Потосі.
Вже немолодий індієць закінчив говорити до своєї сім’ї з гіркотою у голосі. Зазвичай мовчазний, сьогодні був занадто збуджений та балакучий. Причиною тому став указ уряду Болівії про охорону новоствореного національного парку і заборону на збір яєць рожевих фламінго. Вони, як нещодавно з’ясувалося, були видом, що зникає.
Ось так заходи з охорони, на які болівійська влада погодилась під тиском низки міжнародних організацій, позбавили кілька тисяч місцевих жителів звичного їм яєчного раціону, але врятували від повного зникнення рідкісний вид фламінго Джеймса. Його до 1956 року вже вважали вимерлим.

Країна з казки
Територія сучасної Болівії наповнена воістину дивовижною красою природи та неймовірними тваринами. Фламінго Джеймса, про яких згадували раніше, є лише маленькою частинкою чарівного світу цієї південноамериканської країни. Однак найдивовижнішим місцем у Болівії, а можливо, і у всій Південній Америці, є Салар-де-Уюні.
Сорок тисяч років тому у місці високогірного району сучасного болівійського Альтіплано через низку природних катаклізмів утворилося озеро Мінчін. Через кілька десятків тисяч років воно висохло, залишивши після себе маленькі озера та величезний солончак Салар-де-Уюні – найкрасивіше місце на землі.